Багато знаю, але не можу знайти відповідь на одне-однісіньке питання: який ККД цієї сертифікації?

Ігор Лікарчук: укотре про сертифікацію учителів

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Сьогодні прочитав у мережі, що учасники сертифікації незабаром будуть проходити ЗНО. Знаю, які чималенькі кошти витратить УЦОЯО на організацію й проведення цього оцінювання-угадайки. Здогадуюся , які кошти будуть виплачені так званим «експертам» (між іншим – кошти за рахунок освітньої субвенції), котрі приїдуть оцінювати вчителів. Можна лише уявити, скільки коштували різні семінари, наради, навчання з питань сертифікації…

Багато знаю, але не можу знайти відповідь на одне-однісіньке питання: «А який ККД цієї сертифікації?» Припустимо, що визнають вчителя сертифікованим (упевнений, що такими визнають практично всіх, хто подав заявки, бо горе-вчителі заявок не подавали), встановлять їм надбавку до зарплати (це єдиний плюс), - а далі ЩО? Буде в школі один учитель сертифікований, а інші, котрі працюють не гірше, а можливо, й краще – не сертифіковані???? І чим сертифікований вчитель має відрізнятися від не сертифікованого?

Жаль, що не придумали за рахунок бюджету видавати сертифікованим учителям якусь мантію із клобуком. Це щоб (в контексті ККД) вчитель на лишню вдяганку не витрачався...

А якщо вчителя за якимись абсолютно формальними ознаками не сертифікують, то чи хтось замислився над тим, як йому після того виходити на роботу? Яка може сформуватися думка про такого вчителя у педагогічному колективі та батьківському середовищі? Відповідаю: «Як про відмінника, котрий провалив вступний іспит!»

Ми часто любимо апелювати до зарубіжного досвіду функціонування освітніх систем. Навіть занадто часто. Навіть не апелюємо, а займаємося відвертим плагіатом, копіюючи те, що насправді нам чуже ментально, соціально, економічно.

Але мої пошуки аналогічного досвіду сертифікації вчителів за кордоном були безрезультатними. Практично у всіх країнах світу, де сертифікація вчителів запроваджена, вона є, насамперед, ДОПУСКОМ до професії, а не засобом встановлення надбавки до зарплати. Та ще і якої надбавки. Аж 20% відсотків. Іншими словами – близько 900 грн.

Тож повторюю запитання: «То який ККД має ця сертифікація»? Грошову винагороду тим, хто знає на нього відповідь, не гарантую, але гарантую її публікацію у своєму акаунті...

P.S. Між іншим, за часів СРСР у вчительських колективах визначали так званих «передовиків соціалістичного змагання». Не хочу проводити жодних паралелей. Але вони якось самі лізуть у голову...

Оригінал

Контроль роботи вчителя - лише за освітнім прогресом його вихованців, усе інше - від лукавого

І. Лікарчук: про відвідування уроків вчителів директором

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.

Іще одна тема, яка народилася після моєї учорашньої зустрічі за кавою із одним директором школи. Це відвідування уроків вчителів директором та його заступниками.

Відверто кажучи, я думав, що цей маразм нашої шкільної системи давно в минулому. Виявляється, що живий курилка... «Інспектірующіє люді» та «експерди» (пишу так свідомо) й досі вимагають від директорів отой пріснопамятний «Журнал внутрішкільного контролю», котрий з’явився у совєтських школах іще у 1936 році...

Як згадаю свої директорські роки і цей журнал, то і зараз моторошно стає. Бо тоді діяла норма відвідування уроків, й перевіряючі ретельно рахували, скільки разів ти упродовж тижня ЗАВАЖАВ учителю проводити урок (норма для директора - 4 уроки), а потім давав «рекомендації» та вказівки, як тому працювати.

Дарма, що ти за фахом, скажімо, історик і не бельмеса не розумів, що говорить вчитель на уроці французької, чи математик - на уроці з геометрії. Але мав ретельно нотувати хід уроку, хронометраж часу, фіксувати, яким боком вчитель повертався до класу і до дошки, сидів він за столом чи рухався і т. ін., а потім писати ті кляті рекомендації.

Відверто кажучи, я просив це робити замість мене іншу людину, бо безглуздість тієї роботи убивала. А коли став начальником обласного управління, то взагалі радив директорам НЕ ходити на уроки, як ото батюшки ходять на проводах між могилами на кладовищі...

Слава Богу, що у 1989 році тодішній міністр народної освіти Михайло Володимирович Фоменко безглузду норму відвідування уроків відмінив. Але саме відвідування залишилося. І от виявляється, що совєтські вимоги до того відвідування уроків продовжують жити в першій чверті ХХІ століття.

Очевидно, деякі начальники у відділах освіти й досі вважають, що як у радянські роки, директор школи є «учителем учителів», і посада дає йому право оцінювати педагогічну працю вчителя та ще і давати вказівки, як тому потрібно працювати. Хоч невідомо, яким власне педагогом є директор школи: хорошим чи ніяковеньким?

Мені щиро жаль і учителів, котрі вимушені терпіти оце нахабне втручання у їхню педагогічну діяльність, і директорів, котрі мають виконувати роботу, що принижує їхніх же колег, і є абсолютно не потрібною та безглуздою.

Хоч, відверто кажучи, знав багатьох директорів, які від того процесу відвідування та «аналізу» отримували задоволення. Начебто збоченці якісь... Завжди думав над питанням: «Якщо головний лікар лікарні за фахом стоматолог, то чому він не приходить із «Журналом внутрішньолікарняного контролю» на прийом до, скажімо, гінеколога, і не дає тому вказівок і рекомендацій, як потрібно лікувати хвору?»

Смішне і дике питання. Але чому аналогічне питання не є смішним і диким для багатьох директорів сучасної школи? Тим більше, якщо педагогічна свобода вчителя закріплена в Законі «Про освіту». Чи совкові традиції й совковий менталітет важливіші й дієвіші від закону?

Я - за «табу» на відвідування уроків учителя директорами шкіл та їхніми заступниками у рамках так званого «внутрішкільного контролю»! Учитель має бути вільним у своїй педагогічній діяльності. Контроль його роботи - лише за результатами: освітнім прогресом його вихованців. Усе інше - від лукавого. Лукавого із совєтським духом.

Оригінал

У празькому архіві знайшли листи українських дітей про Голодомор

Часопис «Наша Україна», який видавали діти Українського дитячого притулку в чеському місті Подєбради у 1930-х роках

Прага – Українська діаспора в міжвоєнній Чехословаччині (1919–1939) активно відгукнулась на трагедію Голодомору в Україні. До усього світу полетіли з Праги і Подєбрадів численні листи і звернення з проханням не приховувати інформацію про Голодомор, допомогти мільйонам голодуючих українців в одній з найбільших житниць в Європі. Та особливо зворушливу пам’ять залишили дитячі листи та малюнки, присвячені Голодомору.

Першим повідомив світові про трагедію голодуючих в Україні історик і політолог Ольгерд Бочковський, який тоді жив у Празі.

Своїм «J`accuse!» – «Я звинувачую!» він звернувся, зокрема, і до тодішнього прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, який заперечував Голодомор, заявивши після поїздки до України, що бачив там «квітучий сад».

15 лютого 1933 року з ініціативи Української національної жіночої ради в Празі і за підтримки Софії Русової був оприлюднений заклик до народів світу звернути увагу на Голодомор в Україні й надати допомогу її населенню. 29 жовтня 1933 року Союз українських журналістів і письменників на чужині в Празі провів засідання-маніфест на знак протесту проти політики знищення голодом народу України, з цієї нагоди був виданий французькою та англійською мовами заклик до журналістів світу. У 1932–1934 роках в Чехословаччині працювало також Товариство допомоги українським ученим в Україні.

Та найбільш хвилюючі звернення, малюнки, віршики, присвячені голодуючим в Україні, залишили діти українських емігрантів. Ці унікальні матеріали, які сьогодні зберігаються у чеських архівах і бібліотеках, є переконливим свідоцтвом солідарності українців у світі – з одного боку, і тодішньої байдужості світу до них – з другого.

Часопис «Наша Україна», який видавали діти Українського дитячого притулку в чеському місті Подєбради у 1930-х роках

Ось спогад 9-річного Олега Зозуленка з дитячого сиротинця в Подєбрадах (збережений правопис оригіналу):

«29 жовтня 1933 року ми відзначали День Голоду й смутку. Наші виховательки цілий день не їли і розказували нам, що цей день є присвячений голодним братам і сестрам на Україні, що тисячами – мільйонами вмирають від голоду. Ми хочемо помогти їм. Ми малі і не можемо заробляти гроші, але те, що дістали від знайомих – 10 крон всього і післали на голодних дітей».

Вихователькою тоді серед інших в сиротинці працювала дружина Олександра Олеся Віра Кандиба.

Численні дитячі вірші і рисунки, які захоплюють своєю щирістю і безпосередністю, опубліковані в часописі «Наша Україна», який видавали діти Українського дитячого притулку в чеському місті Подєбради.

«От як би ви, мої любі діти, прийняли це до свого серця й помогли бідним дітям на Україні»

– закликає на сторінках часопису 10-літня Марія Марич.

А Галя Романченківна (11 років) просить:

«Поможіть же, любі браття,

Дітям на Вкраїні,

Що тяжко здобувають

Хліб собі щоденний»

Гортати сторінки «Нашої України» не можна без хвилювання. І сьогодні дитячі рисунки і розповіді про Голодомор в Україні не втратили актуальності. Від дитячого серця з Чехії до України долітає їхній заклик: не бути байдужими, розповідати правду про Голодомор, назвати поіменно винних у трагедії, та імена усіх їхніх жертв.

Часопис «Наша Україна», який видавали діти Українського дитячого притулку в чеському місті Подєбради у 1930-х роках

Джерело: radiosvoboda.org

Grohotsky - Будь зі мною

БЕZ ОБМЕЖЕНЬ - Моя країна

Антитіла - Люди, як кораблі / Official video

Межі українських земель на унікальних картах початку ХХ ст.

Тим, хто й досі сумнівається, «есть ли такая страна Украина», і де проходять її етнічні кордони, vsviti.com.ua наводить підбірку карт початку ХХ ст. А також карту мовного розселення кінця ХІХ ст, які красномовно засвідчують, де проходять кордони Великої України.

100 років тому Україна була економічним гігантом! Унікальна інфографіка 1918 р.

Клікніть по фото, щоб збільшити:

У 1918 році Українська Народна Республіка проголосила, що відділяється від Росії і стає самостійною державою. Щоб розповісти світові про нову країну, в Бухаресті опублікували барвистий плакат-інфографіку, який англійською та французькою мовами розповідає про українську історію, мову та економіці.

Плакат красиво ілюстрований картою розселення українців, національною символікою і портретами гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Автор інфографіки коротко розповідає іноземним читачам історію України – від часів Русі до проголошення незалежності в 1918 році. Окремо зупиняється на тому, що ні Росія, ні Польща не бажають, щоб Україна була незалежною, і намагаються довести в європейській пресі, що українського народу й української мови не існує, що Україна – це дика країна.

Судячи з поведінки сучасних російських ЗМІ, за 100 років у Росії нічого не змінилося.

Ось найцікавіші тези з економічного і географічного огляду УНР:

Площа – 850 тис. 100 км2. Це більше, ніж Великобританія (очевидно, мова йде тільки про острів Великобританія), Румунія, Греція, Болгарія, Португалія, Швеція, Данія, Нідерланди, Бельгія та Албанія разом узяті. А також більше Франції та Італії. Сучасна територія України – 603,5 тис. км2.

Населення – 50,2 мільйона чоловік (сучасне – 43 млн, 45 млн – з урахуванням тимчасово окупованих Криму і Севастополя). Зате щільність населення досить низька – 45 чоловік на км2. Для порівняння: Франція – 73 людини, Бельгія – 255.

Вже на початку століття Україна була сільськогосподарським і промисловим гігантом!
Україна, будучи частиною Російської Імперії, виробляла і вирощувала:
– 67% російських зернових (а пшениці – більше всіх у світі),
– 64% російського тютюну,
– 98% антрациту,
– 68% солі,
– 99% коксу,
– 88% цукру (Україна виробляла більше всіх цукру в світі),
– 74% сталі,
– 71% вугілля
– 4,5% всієї нафти в світі.

Якби в 1914 році Україна була б самостійною державою, прибутки її бюджету становили б 181 млн 244 тис. рублів.

Автор навіть додав дані про статуру і кольорі волосся українців, росіян і поляків – мабуть порахував, що іноземцям потрібно про це знати!

“Оглядова карта українських земель”, Відень, бл. 1900.

1919 рік Мапа представлена делегацією УНР на Паризькій мирній конференції

1928 рік Мапа видана в складі “Російського історичного атласу” в Москві. Атлас отримав першу премію Цекубу та ЦБ СНР

Етнографічна карта України

Карта етнічного розселення українців на початку ХХ ст.

(За матеріалами Петербурсзької академії наук, 1914 р. червоним позначені сучасні кордони України)

Мовний склад населення України в складі різних імперій за переписом 1897 і 1910 р.р.

Клікніть по фото, щоб збільшити:

Бонус

Typus Generalis Ukrainae sive Palatinatum Podoliae, Kioviensis et Braczlaviensis…
«Генеральна карта України або Подільського, Київського та Брацлавського воєводств, наново накреслена» (перевидання 1680р) по суті така, якою її зробив і вперше видав Боплан на тридцять років раніше.
Цікаво факт, що у на карті на місці теперішньої РФ, красується напис Московія. А Русь була на території сучасної Галичини.
для збільшення клікніть по фото

І ще одна цікава карта 1666 року, надрукована у Парижі