НАС НЕ ТАМ ВЕСНА ЗУСТРІЛА...

Світить сонце, світить ясне. Українська повстанська пісня.

Сідай, двійка! Чому оцінка в українській школі стала вироком для дитини.

Оцінка – це універсальний інструмент визначення рівня знань. У тій чи іншій формі вона наявна в будь-якій системі освіти. Вчителю вона допомагає стежити за динамікою освітнього процесу, а учневі – фіксувати особисті успіхи. Але в нашій країні оцінка стала чимось більшим. EtCetera з’ясував, що не так з оцінюванням українських школярів.

ВИРОК. В українській школі процес оцінювання публічний. Оцінки оголошуються вголос і часто супроводжуються коментарями на адресу учня. Тому часто дитячий страх пов’язаний не стільки з самою оцінкою, скільки з тим становищем, в яке вона його ставить: що скаже вчитель, як подивляться однокласники, чи не будуть розчаровані батьки? І публічність оцінок ще можна було б зрозуміти, якби в наших школах діяла система рейтингів, як, наприклад, у Південній Кореї. У цій країні оцінки впливають на позицію в шкільному рейтингу. Рейтинг – це обличчя школи, її репутація і репутація її спонсорів, її місце в національній системі. Це також лице самого учня – його пропуск в університет, наприклад, факт його попадання або непопадання в 1% кращих учнів країни.

В Україні публічне оцінювання, покликане бути прийомом заохочення, стало прийомом подавлення без будь-якої на те причини (хоча це явище жодна причина виправдати не може). Оцінок чекають як вироку, а супровідного коментаря – як зачитування обвинувачення.

НЕКОРЕКТНЕ ПОРІВНЯННЯ. Публічні оцінки ніяк не стимулюють дітей намагатися вчитися краще. У такій системі кожен лише отримує підтвердження свого статусу. І все б нічого, якби не порівняння з іншими учнями, якого взагалі не повинно бути (за правилами, дітей можна порівнювати лише з ними самими: «в порівнянні з минулим семестром твої успіхи стали кращими»). Відмінники ставляться в приклад відстаючим, середнячків застерігають від долі двієчників тощо. Виходить, що гідними учнями є тільки ті, хто отримує «відмінно». Але ж у кожного своя «стеля», свої особливості і сильні сторони.

Порівняння дітей між собою створює нездорову атмосферу в колективі і шкодить відносинам між учнями, стає причиною цькування.

ТІЛЬКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТ. Ще одна проблема української системи оцінювання в тому, що вона заснована на фіксуванні результату і ніяк не відображає проміжні досягнення дитини в процесі виконання того чи іншого завдання. А часто саме з проміжних досягнень формується позитивна думка дитини про себе і про процес навчання. Тому що суть цього оцінювання – у фіксуванні виключно позитивних моментів: «У цьому місці твоє креслення виконане найбільш точно»; «Твій почерк в цьому рядку був найкращим»; «Усі приклади з третього по шостий у тебе вирішені абсолютно вірно». У цьому випадку проміжні успіхи компенсують фінальний результат, якщо він не зовсім хороший. Однак учителі найчастіше зосереджують увагу на помилках, за які і була знижена оцінка.

ВСЕ ДЛЯ НУШ. Змінюючи концепцію освіти з впровадженням Нової української школи, МОН закликає вчителів і батьків переглянути і свої погляди на оцінювання. Цей процес не повинен травмувати дитину, завдавати їй найменшого психологічного дискомфорту. Звідси рекомендації уникати негативної оцінки успіхів учнів, таких як «не знає», «не вміє», «не вивчив». Ці вирази, наприклад, можна замінити на: «потрібно приділити увагу…», «тема вимагає додаткового опрацювання» тощо. Вітається індивідуальне спілкування педагогів з батьками і дітьми з докладним поясненням не тільки результату оцінювання, а й старань дитини в процесі їх досягнення.

А ось старшим дітям не пощастило – їм від традиційних оцінок нікуди не дітися. Залишається лише сподіватися на коректність і професіоналізм педагогів, які можуть і не перетворювати оцінку в покарання за помилки.

ПОХІД БОЛБОЧАНА НА КРИМ. ЯК УКРАЇНЦІ, НІМЦІ ТА КРИМСЬКІ ТАТАРИ ПЕРЕМОГЛИ БІЛЬШОВИКІВ

 

Сергій ГРОМЕНКО

історик, кандидат історичних наук, журналіст

Рівно 100 років тому, 24 квітня 1918 року, українські війська під командуванням Петра Болбочана першими увірвалися у контрольований більшовиками Сімферополь

Нема де правди діти, Українська революція 1917-1921 рр., з її боротьбою усіх проти усіх та метаннями між соціалізмом і націоналізмом, більше нагадує телевізійну драму, ніж героїчний епос. Але тим яскравіше на тлі загальних поразок виглядають видатні перемоги, здобуті українськими полководцями всупереч усьому цьому. Перемоги, настільки активно замовчувані або спотворені радянською пропагандою, що і через чверть століття після відродження незалежності про них знають далеко не усі наші співвітчизники. Кримська операція або, по-старому, похід Болбочана на Крим у квітні 1918 року, - один із найбільш вражаючих тріумфів української зброї по співвідношенню витрачених зусиль і досягнутого результату. Ну а у тому, що півострів тоді так і не став частиною України, винні не солдати, а політики. 

Відповідно до угоди, досягнутої восени 1917-го між Українською Центральною Радою та Тимчасовим Кримсько-Мусульманським виконавчим комітетом, Київ відмовлявся від претензій на територію півострова, обмеживши по Третьому Універсалу свої домагання Північної Таврією. Мусвиконком, у свою чергу, скликав Курултай, на якому було задекларованестворення Кримської Народної Республіки.

Учасники Першого Курултаю в Ханському палаці в Бахчисараї. Грудень 1917 р. Зліва в однострої - делегат УНР

Однак в січні-лютому 1918-го вагоме слово сказав "товариш маузер", так що і материк, і півострів опинилися в руках комуністів, причому з однаковим результатом у вигляді червоного терору. Однак Києву пощастило більше: він встиг укласти Брестський мир, спочатку вийшовши зі світової війни, а потім навіть отримавши Німеччину в якості союзника. Спільні австро-німецько-українські сили за два місяці викинули революційних "братушок" назад до Росії, але повному миру, дружбі та жуйці перешкоджала кримська проблема.

Червоногвардійський загін у Бахчисараї, початок 1918 р.

З одного боку, після розгрому кримськотатарського національного руху і узурпації більшовиками на півострові влади Київ більше не вважав себе зв'язаним старими домовленостями і претендував на Крим. З іншого боку, німці півострів частиною України не вважали, маючи намір самим зайняти його і покарати севастопольських матросів за їхні вилазки на материк. Загалом, у квітні 1918-го між союзниками розгорнулася гонитва, хто ж перший відхопить собі Крим і Чорноморський флот на додачу.

Олександр Жуковський, 1918 р.

10 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський віддав таємний наказ командиру Запорізької дивізії Олександру Натієву сформувати групу для походу на Крим. До неї увійшли 2-й Запорізький піший полк, два дивізіони бронемашин, важка артилерійська батарея і харківський партизанський загін. Пізніше до них приєдналися Запорізький кінно-гайдамацький полк, кінно-гірський дивізіон і інженерний курінь. Всього у Кримській групі було понад 9 тис. бійців, 12 бронемашин, півдюжини гармат і 2 бронепоїзди (не рахуючи 16 транспортних ешелонів). Командиром всієї групи був призначений Петро Болбочан.

Олександр Натієв (в центрі) та Петро Болбочан (справа), весна 1918 р.

З Харкова через Павлоград та Синельникове українці дісталися до Олександрівська (нині - Запоріжжя), дорогою беручи участь у дрібних сутичках з більшовиками. Там Болбочан планував по Дніпру спуститися до Берислава і рушити на Перекоп, але місцеві червоногвардійці відвели з міста флот, а чекати було ніколи. Тому група залізницею вирушила на Мелітополь.

Паралельно на Крим наступав 52-й німецький корпус Роберта Коша: 217-а піхотна і Баварська кавалерійська дивізії йшли на Перекоп, 15-а дивізія ландвера їхала за Болбочаном на Мелітополь, а 212-а піхотна спішно перекидалася з Румунії. На момент штурму у Коша під рукою було до 30 тис. солдат з бронемашинами, артилерією та авіацією.

Роберт Кош, 1915 р.

Кримські "товариші" зосередили на Перекопському перешийку 5 червоногвардійських, 3 "партизанських", 2 кінних і 1 "інтернаціональний" загін з 16-20 гарматами, кулеметами, бронемашиною і аеропланами - всього до 7 тис. осіб. Берег Сиваша навпроти Чонгара прикривали 3 "революційних" і 1 кінний загін з бронепоїздом, гарматами і кулеметами - всього до 5 тис. осіб. Північною Таврією було розкидано до 6 тис. червоногвардійців, анархістів і мобілізованих. Правда, 16 квітня повз проходив офіцерський загін добровольців Михайла Дроздовського, який залив сала за шкуру місцевим більшовикам і вигнав їх з Мелітополя, так що в обороні Криму їм взяти участь не судилося.

Михайло Дроздовський, 1916 р.

18 квітня німці пішли на Перекоп і до вечора прорвали позиції червоних. Цього ж дня Болбочан розгромив залишки "товаришів" на північ від Мелітополя і в'їхав у місто, змусивши Дроздовського відійти (сторінки його щоденника за цей день містять сліди посиленого жовчовиділення). Кош, чиї головні сили уже втягнулися у бої, не перешкоджав наступу українців на Чонгар.

Німецький парад в Мелітополі, квітень 1918 р.

19 квітня німці взяли Армянськ, наступного дня - Джанкой, але контрудар червоних 21 квітня змусив їх зупинитися. Тим часом Болбочан доїхав до Чонгара, розбиваючи позосталі більшовицькі частини і по телеграфу видаючи себе за командира однієї з таких частин. У підсумку в ніч з 21 на 22 квітня українська мотодрезина з 20 "добрими козаками" на чолі з Петром Зілинським спокійно проїхала по замінованому Чонгарському мосту і відкрила вогонь в тилу "червоних", а бронепоїзди атакували у лоба. Більшовики побігли. Вранці Болбочан переправив до Криму основну частину військ і до вечора 22 квітня, після невеликого бою дорогою, прибув у зайнятий німцями Джанкой. Кош спробували перешкодити подальшому просуванню Кримської групи, але на перший раз Болбочан просто проігнорував його.

Петро Зілинський, 1920-і рр.

Червоні хаотично відступали на Севастополь, не чинячи організованого спротиву; українці переслідували їх. У Сарабузі (нині - Гвардійському) на північ від Сімферополя 23 квітня більшовики зробили невдалу спробу контратакувати, а вже вранці 24 квітня передові загони Болбочана на чолі з Іларіоном Сесем двома шляхами - шосе та залізницею - увірвалися в кримську столицю, захопивши червоноармійський штаб. Радянська залога розпорошилася без бою.

Іларіон Сесь, 1920-і рр.

Паралельно по всьому півострову запалахкотіло кримськотатарське повстання із центром в Алушті, яке переросло у "народну" війну із застосуванням артилерії. Десятки селищ і кілька міст повсталі звільнили від більшовиків самостійно, частину потім у них відбили червоні матроські десанти. Кілька дрібних українських загонів, які пробралися в тил "червоним", допомагали кримським татарам. Уряд радянського Криму намагався врятуватися втечею, але 21 квітня потрапив у полон до повстанців, а 24-го числа був розстріляний.

25 квітня українська кіннота зайняла Бахчисарай, більшовики із Севастополя надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про перемир'я і скерували до Сімферополя делегацію з тією ж пропозицією. Здавалося, що справа зроблена, і Крим став частиною України.

Бронеавтомобіль "Гайдамака" Окремої Запорізької дивізії у Києві, березень 1918 р.

Проте того ж самого дня німецькі частини оточили головні сили Болбочана у Сімферополі і наказали скласти зброю. Той відмовився і зажадав прямого зв'язку з Києвом. Переговори і "війна нервів" тривали два дні. В українській столиці чиновники крутилися, мов вужаки на сковорідці, відбріхувалися зайнятістю або взагалі не відповідали на запити. Болбочан вже готувався прориватися крізь німецькі лави на Феодосію і утримувати Керченський півострів, як вранці 27 квітня міністр Жуковський наказав Кримської групі повернутися на материк. Зброю свою українці зберегли і увечері того ж дня перший ешелон вирушив з Сімферополя на Мелітополь. Лише кінно-гайдамацький полк, що діяв автономно, ще кілька днів провів у Криму і повернувся на материк 10 травня.

Старшини кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка при панцернику Швидкий, квітень 1918 р.

У Феодосії та Керчі місцеве населення, очікуючи на Болбочана, виходило на вулиці із українськими прапорами та портретами Тараса Шевченка, але замість українського визволення на них чекала німецька окупація.

Ну а 29 квітня, попри все, сталося те, заради чого і починався цей похід: кораблі Чорноморського флоту підняли синьо-жовті стяги і визнали свою приналежність Україні. Але Болбочан так і не дійшов до Севастополя, контроль над флотом повернули собі більшовики і, побоюючись німців, вивели його до Новоросійська, де частину суден затопили.

Броненосці "Трі святітєля" та "Борец за свободу", колишній "Потьомкін", в бухті Севастополя, весна-літо 1918 р.

З суто формальної, політичної точки зору Кримська операція військ УНР завершилася нічим: ані півострів не увійшов до складу України, ані Чорноморський флот не став по-справжньому українським. Однак з погляду військового мистецтва це був справжній тріумф, гідний пам'ятників і пісень. Поступаючись більшовикам в чисельності, постійно озираючись на німців, Кримська група зробила неможливе - за один тиждень підкорила півострів, змусила противників просити миру і спричинила українізацію флоту. Чонгарський прорив був блискучою тактичної операцією, і, провівши його, Болбочан показав себе видатним полководцем, набагато перевершивши в умінні та везінні того ж Фрунзе, чий штурм Перекопу в 1920 році зусиллями радянської пропаганди був канонізований.

Гетьман Павло Скоропадський не залишав ідею "прилучення" Криму до України і пізніше, а у жовтні того ж року економічним тиском домігся початку переговорів про приєднання. Втім, попри усі зусилля, 1918 рік так і не став роком українського Криму.

Океан Ельзи - Без тебе (official video)

Пісня,що пронизує Душу - Плакала калина [Українські пісні],(Українська М...

Пісня-реквієм "Заплакало небо". Василь Була