Крути - розставимо крапки над і (Текст 2019 року) 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути був бій, а не побоїще. Героїчна і водночас ефективна бойова операція, яка нанесла ворогу важкі втрати та змусила затримати наступ на Київ на тиждень. Так, у надважких умовах. Так, за тотальної чисельної переваги московських військ. Але тим вище треба оцінити героїзм українських воїнів. Ватажку інтервентів Муравйову навіть довелося брехати своєму керівництву та перебільшувати українські сили, щоб виправдати надмірні втрати та гальмування наступу. Серед українських частин під Крутами була студентська сотня (120-130 людей), яка складалася з київської молоді. Це були добровольці, які проходили хоч і короткий, але військовий вишкіл. Тобто це точно не були випадкові юнаки, які не знали на що йдуть і навіть не вміли тримати в руках гвинтівку - як потім часто будуть розповідати. Це були молоді ідеалісти, українські патріоти - і це був їх свідомий вибір. Вважати їх "нетямущими хлопчиками" - це ображати їх та применшувати їхній подвиг. Три сотні вбитих у бою московських окупантів - найкраще свідчення мотивації та дієвості "дітей". Найтрагічніший момент бою - розстріл більшовиками 27 українських полонених зі студентської сотні. Розлючені впертим спротивом українців та великими втратами, вороги зігнали свою лють на полонених. Саме про цих українських воїнів молодий Павло Тичина написав вірша "Пам`яти тридцяти". Тези про "беззбройних дітей", які не розуміли на що вони йдуть і були кинуті на вірну смерть цинічним командуванням вперше були публічно оголошені... більшовицькою пропагандою! Зрозуміло з якою метою - посіяти недовіру солдат до командирів, показати українців ідіотами та нездарами, знищити моральних дух та готовність захищати власну державу. Потім ці ж тези на різний лад повторювали ворожі пропагандисти і (трошки з іншими акцентами) кілька поколінь українських політиків-мазохістів - аж до наших часів. Претензії треба висувати політичному керівництву Центральної Ради. За саботування розбудови армії, за пацифістські ілюзії, політичну наївність, суїцидальне лівацьке доктринерство, абсурдні кадрові рішення - чого варта лише заміна Петлюри на майже більшовика Порша на посаді Генерального секретаря військових справ вже в розпал війни з більшовиками! Але вірні Україні військові та добровольці до кінця виконали свій обов`язок і дали політикам ще один шанс. Те ж стосується і військового командування, яке часто поливали абсурдним брудом. Наприклад, що українські командири пиячили у вагоні-ресторані під час бою під Крутами. Це - ворожа брехня. Командувач українських сил під Крутами Аверкій Гончаренко особисто керував боєм, ефективно організував оборону, грамотно і вчасно провів організований відступ, завчасно дав команду розібрати ділянку залізниці для затримки ворога. Група найменш готових до бою юнаків була відведена в резерв і фактично в бою участі не брала. Аверкій Гончаренко беріг своїх людей, наскільки це було можливо в тих умовах. Командир студентської сотні Андрій Омельченко загинув у бою. Командир Січових Стрільців Євген Коновалець керував вуличними боями в Києві та задавив більшовицький січневий заколот. Генерал Всеволод Петрів на чолі Гордієнківського полку - один з героїв київських боїв січня 1918 року. Симон Петлюра на чолі Гайдамацького Кошу Слобідської України завершив розгром московської п`ятої колони. Стримувальні бої під Конотопом, Бахмачем і Крутами, а також придушення січневого заколоту в Києві - це ланки єдиного процесу, який дав українським дипломатам надважливий час та легітимність для перемовин. Саме тому вдалося підписати Берестейський мир з Центральними державами, досягти міжнародного визнання УНР, отримати військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, зірвати спроби Троцького легітимізувати харківських маріонеток з так званого "українського радянського уряду". Українська армія разом із союзниками негайно розпочинає вигнання московських окупантів з України. Вже за кілька тижнів було звільнено Київ. Ще через місяць - звільнено всю територію України. В січні 1918 року українські військові дали Україні шанс. Але в українській політиці винниченки перемогли Міхновських - і програла Україна. Тому не змарнуймо шансу, який сьогодні для України виборили українські військові. На фото - командир бою під Крутами, сотник Армії УНР Аверкій Гончаренко.

Петро Болбочан

Петро Болбочан — український військовий, полковник Армії УНР і справжній герой, ім’я якого довго замовчували. Саме він міг стати тим, хто врятує Україну на початку XX століття. Але його власна держава зрадила свого найталановитішого командира. ⚔️ Хто такий Петро Болбочан? Петро Болбочан народився 1883 року на Буковині, у селянській родині. Освіту здобув у військовому училищі, служив у царській армії, де проявив себе як здібний офіцер. Після падіння Російської імперії він без вагань став під українські прапори — і відтоді воював лише за Україну. 🌅 Кримська операція — його тріумф Навесні 1918 року Болбочан очолив Запорізьку дивізію Армії УНР і здійснив одну з найсміливіших операцій тієї війни — Кримський похід. Українські війська під його командуванням блискавично форсували Сиваш, розгромили більшовицькі частини й уже за кілька днів узяли під контроль Сімферополь, Джанкой і Бахчисарай. Український прапор замайорів над Кримом. Більшовики панічно тікали. І це стало однією з найуспішніших військових операцій Української Народної Республіки. ⚖️ Герой, який став «загрозою» для власних Болбочан був не просто хоробрим офіцером — він мав чітке бачення державності, вимагав дисципліни, порядку і професійного війська. Але саме це й налякало тодішніх політиків УНР. Вони побачили в ньому не лідера, а «небезпечного конкурента». Почались звинувачення у «непокорі», інтриги, наклепи. Його заарештували, сфабрикували звинувачення і, попри протести побратимів, 28 червня 1919 року полковника Петра Болбочана р03стрілялu за вироком власного військово-польового суду. 💔 Трагедія, що повторювалась в українській історії Смерть Болбочана стала болючим символом — символом того, як українці часто нищили своїх найкращих замість об’єднатися перед ворогом. Його загибель ослабила Армію УНР у найважчий момент боротьби. І, можливо, коштувала нам незалежності тоді. 🌅 Повернення імені Сьогодні ім’я Петра Болбочана знову звучить із пошаною. Його вважають одним із найталановитіших командирів визвольних змагань, прикладом честі, професіоналізму й незламного духу. На його честь називають вулиці, підрозділи, пам’ятні знаки. Його історія — не просто сторінка минулого. Це урок на майбутнє: коли ми єдині — ми перемагаємо, коли роз’єднані — втрачаємо найкращих. 🕊️Петро Болбочан — герой не лише минулого, а й дороговказ для майбутнього! Вічна памʼять та шана! Kenguru.UA

💎 Українець, який володів легендарним синім діамантом… і якого врятувала з тюрми власна дружина. Це — не роман, не сценарій фільму. Це життя Михайла Терещенка. 🏛 Він народився у 1886 році в Києві в родині цукрових магнатів. Родина Терещенків фінансувала музеї, університети, театри, лікарні. У будинку Михайла звучали французька, німецька, класична музика і… розмови про майбутнє України. Він навчався в Києві, Лейпцигу, потім у Сорбонні. Був блискуче освічений і відкритий до світу. 💰 До 30 років став одним із найзаможніших людей імперії. У його руках — мільйони золотих рублів, маєтки, колекції живопису, маєтки в Парижі, Києві, Москві. І — 💠 легендарний “Синій діамант Терещенка”. 42,92 карата. Настільки унікальний, що його порівнюють із «Серцем океану» з Titanic. ⚖️ Але він обирає не спокій, а відповідальність. У 1917 році Михайло стає міністром фінансів, а потім — міністром закордонних справ у Тимчасовому уряді. Підтримує незалежність України, виступає за європейський шлях. Та після більшовицького перевороту його заарештовують. Кидають до Петропавлівської фортеці. ❤️ І тоді стається неймовірне. Його дружина, Маргарита, кидає виклик системі. За однією з версій, вона пропонує обміняти синій діамант на життя Михайла. Більшовики вагаються. Ленін — проти. Але Троцький погоджується. І Михайло… тікає з тюрми на підводному човні. Так, буквально. 🇫🇷 Далі — вигнання. Франція. Монако. Бізнес в Мадагаскарі. Майже все майно конфісковане. Але гідність і розум — не відібрати. Він до останнього підтримує українську справу за кордоном. Помер у 1956 році. Тихо. Але його історія — звучить гучніше за будь-який мемуар. 📌 Це не просто мільйонер і меценат. Це українець, який показав, що справжній аристократизм — це дія, сміливість і вірність. 💬 А чи чули ви раніше цю історію?

Карпатська Україна. Добровольці на вступ до Жіночої Січі. 1939р. На початку січня 1939-го у складі Карпатської Січі утворили окремий структурний підрозділ – Жіноча Січ на чолі зі Стефанією Тисовською та Марією Химинець. Окрім медичної служби та функцій Червоного Хреста, січовички виконували відповідальні ролі зв’язкових і розвідниць, передавали вказівки та накази Головної команди в окружні та місцеві осередки Січі. Закарпатське жіноцтво перед тим вправлялося в активності у різних громадських об’єднаннях — "Жіночому Союзі", "Просвіті", "Пласті". 19 лютого близько трьох тисяч січовичок прибули до столиці краю, щоб взяти участь в урочистому марші вулицями міста з нагоди ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі. З балкону "Січової Гостинниці" зі словом виступала командантка "Жіночої Січі" Стефанія Тисовська. Січовички шили однострої (чоловічі та жіночі), національні та січові прапори. Були також зв’язковими та розвідницями: передавали вказівки та накази Головної команди в окружні та місцеві осередки Карпатської Січі. Чимало дівчат працювало на радіотелеграфній і телефонній службі, забезпечуючи зв’язок між командами

Безапеляційні докази того, що єдині нащадки Київської Русі – українці! В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови. Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим – зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож. Далі – просто факти й жодної міфології. Мовні «дуплети» Європи По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову – русинською (рутенською), lingua Rutena. Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст. Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова, «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.». То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого? Ексклюзивна екскурсія «Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А. Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.» За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості». Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть. Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії? Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи… А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля. Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… . Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко? Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”. Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо. Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко. В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки: кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово; закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору); форму дієслів без «Т»: пече; дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив; дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати; м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю… прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша; З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…» На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза». З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови». Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію. …Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» . А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…» «О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…». Як кажуть англійці, no comments. Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»… В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) – у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»). Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож. Висновки? Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)». Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів. Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода». Забутий У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід… Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков. Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква. Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького? Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик. Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва. Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну? За матеріалами Олексій РЕДЧЕНКО