Дисципліна в класі впливає на успішність школярів

За даними Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів PISA, найкращий поведінковий клімат у класі сприяє досягненню вищих результатів у навчанні. Про це йдеться у звіті за результатами дослідження PISA щодо поведінкового клімату в класі.

Більшість учнів повідомляє, що на уроках рідної мови або мови, якою проводиться навчання в їхньому закладі освіти, у їхніх класах немає проблем із дисципліною.

Учні з несприятливими передумовами для навчання частіше навчаються в класах, де є проблеми з дисципліною, ніж учні зі сприятливими передумовами для навчання.
Результати досліджень pisa.testportal.gov.ua

ZOZULYA - Чорне і біле

Тризуб: Закодоване повідомлення від наших предків Що ми знаємо про герб України? Більшість з нас обмежується тим, що це золотий тризуб на синьому фоні. Ще дехто ще навчився читати в ньому приховане слово “воля”. Але насправді все не так просто. Ви замислювались, наприклад, чому саме тризуб? Що це взагалі за символ? Коли він з’явився на наших землях? Вперше про тризуб як про офіційний державний герб України заговорили в 1918 році. Українська Центральна Рада пояснила його прийняття тим, що це є знак князівської влади і спадкоємності української державної традиції. Однак, починаючи від розпаду Київської Русі і до 20 століття його використовували не так активно. Тризуби зустрічалися тільки в геральдиці міст, на родових гербах чи у книгах. Деякі запорожці, зокрема Хмельницький та Мазепа, розміщували на своїх родових гербах хрести чи якорі, стилізовані під тризуб. Але історія українського герба почалась ще з княжого роду Рюриковичів. Вони карбували тризуб на всьому: від печаток та монет до цеглин, з яких будувались храми та церкви. Перша писемна згадка про український тризуб датується 10 ст. Це був болгарський літопис “Хроніка Манасії”, в якому описувались прапори дружинників Святослава саме з тризубами. Щоправда, Святослав обрав собі простіший варіант – з двома зубцями. Одна з гіпотез стверджує, що це була літера “Ц” (від слова “цар”) зі зміщеним до центру хвостиком. Його син Володимир Великий не зрадив традиціям, однак впродовж свого правління постійно удосконалював свій герб. Почав з того, що додав ще один зубець, далі ускладнював його графічними елементами. Остання зміна відбулась після хрещення Русі, коли князь додав паличку до середньої лінії, щоби вийшов хрест. Однак, тризуб був присутній на наших землях ще задовго до цих подій. Археологічні знахідки свідчать, що його використовували трипільці у 4-3 ст. до н.е. У прадавні часи на землях центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин. Приклади стародавніх тризубів були знайдені на Поділлі, В Ольвії (в Південній Україні), на території прадавнього Бозпорського царства. Згодом його використовували царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів (до речі, найдавніша писемна згадка про тризуб датується 360-355 рр до н.е. і належить Платону: у праці “Тімен” він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб). Однак Україна не така ексклюзивна. Ви бачили прапор Барбадосу? Хоч ця країна і знаходиться за тисячі кілометрів від нас, на її прапрорі (синьо-жовтому, до речі) розташувався саме тризуб. Він трактується як відображення принципу правління в країні: “з народу, з народом, для народу”. Якщо зазирнути в історію, триєдність зустрічається і в символіці інших країн. Колись символом Великого князівства Литовського були Ґедимінові стовпи або колони Гедиміна. Ви можете сказати, що три стовпи не мають нічого спільного з тризубом. Але якщо трактувати глибинне значення символів, то форма відображення не має значення, важливим є поєднання трьох явищ, елементів, сил, які становлять основу буття в сакральних віруваннях предків. Сьогодні Ґедимінові стовпи присутні на Великому гербі Литви. Згідно розповідей, цей символ був привезений князем Паленомом з Риму. Однак ще з тих часів люди помічали схожість цих стовпів з тризубом Київського князівства. Різноманітні версії тризуба були поширені по всій території Європи та Азії, адже він був частиною культури багатьох народів і особливо значну роль відігравав у віруваннях арійців. Тому на деяких родових гербах їх нащадків і досі можна знайти відголоски триєдності. Арії пройшли чималий шлях, залишивши по собі багато згадок, в тому числі і тризуб. В Індії, наприклад, є Храм Вайшну Деві – Великої Богині Матері. Її бронзова статуя у правій руці тримає тризуб. Найцікавіше те, що храм знаходиться на горі з трьома вершинами, яку символічно називають “Трикута”. З тризубом також зображують індійських богів Шиву та Вішну. За допомогою тризуба Шива перетворює світ у хаос, з якого згодом створює новий світ. Це символ єдності творця, охоронця і руйнівника. В національній символіці Індії також присутній елемент, який називається “тришуб” і нагадує український тризуб. Однак місцеві визнають, що символ “народився” не на їх землях, а був принесений саме арійцями. З тризубом зображалися багато міфічних героїв: грецький Посейдон, римський Нептун, скіфський Тагимасад, слов’янські Перун та Водяник. В Перу теж є свої згадки про загадкові тризуби. Чули про Андський канделябр? Це малюнки вирізьблені на скелі, які нагадують тризуб або підсвічник із трьома свічками. Місцеві називають його “Три хреста”. Цей малюнок вважаєтсья найбільшим зображенням тризуба. До речі, саме український тризуб присутній на гербах італійської армії. Їх підрозділам дозволено додавати до своїх гербів символи територій, де була отримана медаль за військову доблесть. Під час Другої світової війни 8-ма Армія Італії була направлена в Радянський союз, на територію України. Хоча тут її практично знищили, дехто таки повернувся додому. Було сформоване нове військо, якому дозволили додати український тризуб на свої герби. На території країн СНД є ще одне поняття – “тризубець”. Цей термін вигадав порівняно недавно російський історик Карамзін. Різниця полягає в тому, що тризубцем українці споконвіку називали вила, а тризуб був чимось більш символічним, вищим. Тому не плутайте ці поняття 🙂 Існує безліч теорій значення тризубу, однак жодної, яка б змогла пояснити усе. Хтось бачить в ньому конкретні риси живих і не живих предметів: верхню частину скіпетра візантійських монархів, скіпетри скіфських царів, корони, сокиру, прапор, птаха тощо. Філософські традиції трактують цей знак, як символічне відображення певного поняття або явища. Тризуб Володимира, на приклад, вважався символом ідеї влади над трьома світами. Хтось вбачає в тризубі монограму: слова “воля”, “Володимир”, “Василевс” тощо. Дехто вважає, що на нашому гербі зображено дві літери “В”, між якими знаходиться знак царської влади Однак тут є багато спірних питань. Тризуб відомий ще з прадавніх часів, коли про такі поняття не було й мови. Бачили в тризубі також зашифровану цифру 3 (яка колись позначалась літерою Ш). Число три з поконвіку означало Божественний порядок. Наприклад у єгиптян воно асоціювлось із Тріадою: поєднанням двох елементів, що веде до появи третього. В їхньому розумінні світ складаєтсья з трьох рівнів: небесний, земний і підземний; людина має три аспекти: дух, душа і тіло; в кожному явищі є три стадії: виникнення, розгортання, знищення. Секрет тризуба полягає саме у магічному числі “три”. Трійця невпинно переслідує людину ще з часів зародження цивілізацій. Віра, надія, любов; вогонь, вода, життя; Інь, Янь, Ци – всі явища завжди ходять трійцею. Це завжди три рівноправні сили, що походять від притаманного кожній культурі Абсолюту. Навіть якщо розглядати систему вірувань усіх древніх народів, завжди було три основні сили: індуїзм – Брахма, Шива і Вішну; греки – Зевс, Аід, Посейдон; Єгипет – Осіріс, Гор, Ісіда. Навіщо далеко ходити, в християнстві теж присутня трійця: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий; віра, надія, любов тощо. Однак не будемо забувати, що тризуб – язичницький символ. Рідновіри розповідають, що малий герб (Тризуб, Триглав, Трійця) – симол Божественного світу. Тому князі брали його за ознаку влади, проголошуючи себе намісником Бога на землі. Згідно язичницьких вірувань тризуб є відображенням Триглава або Роду: праворуч розміщується Дажбог – чоловіче начало, ліворуч – Макош – жіноче начало, посередині – Перун, народження і смерть. Цікаво, що ця схема лежить в основі побудови календарів і православних церков: вхід розташовується в західній частині, яка символізує осінь, смерть, зародок; люди входять лицем до східної частини – весна, народження, дитина; південна частина – літо, чоловік, Білобог; північна – зима, жінка, Чорнобог. Вірогідно, у ті часи тризуб був одним з рунічних знаків, який спрощено зображав дерево з трьома гілками догори і символізував Білобога (плюс). На противагу йому існував такий же символ, перевернутий до низу – Чорнобог (мінус). Також вважається, що тризуб – це відображення Рарога – вісника небесної справедливості, сокола, який летить з висоти донизу. В багатьох древніх цивілізаціях цей птах асоціювався з чимось високим: у стародавньому Єгипті – це був символ Сонця, в Монголії сокіл знищив “сонячного перевертня”, перси асоціювали його з царською владою, індіанці та слов’яни називали так доблесних воїнів. У віруваннях наших предків саме сокіл сидів на верхівці світового дерева. Тому дехто вважає, що саме падаючий вниз сокіл став прототипом родового гербу Рюриковичів. Що ж, скільки думок, стільки й гіпотез. А як все було насправді, сьогодні достовірно не знає ніхто. Тризуб завжди буде приваблювати нових любителів загадок та головоломок, доки якомусь щасливцю не вдасться розгадати таємничий код наших предків. І, насамкінець, цікавий факт: Найбільший в Україні тризуб розташовується в Івано-Франківській області. Він був викладений з білого каменю в 1992 році на схилі гори. Під гербом викладено рік і слово “воля”. Автором цього витвору став колишній вояк УПА Анастасий Козак, який таким чином вирішив вшанувати своїх побратимів. Місце він обрав не випадково – саме тут відбувались жорстокі бої між повстанцями сотні Пилипа Орлика та більшовиками. Анастасию довелось добре попрацювати: герб достатньо великий, на нього пішло дві вантажівки каменю, який він переносив вручну в двох сумках (а на той час йому було вже 70 років). Навколо тризуба висаджені смерічки і туї, а фундамент обладнаний канавами, щоби каміння не змістилось. Сьогодні за пам’яткою доглядають місцеві школярі. Матеріал підготовано для Редколегії Ua Modna Автор – Женя Гунчевська

Гетьманські перевороти:таємниці влади. У ніч на 13 березня 1672 року в гетьманській столиці Батурині відбувся державний переворот. Козацькі старшини-змовники з московськими стрільцями ввірвалися до резиденції лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного. Той не сподівався нападу, тож застали його "в замку батуринском на ложу", пише козацький літописець Самовидець. Серед заколотників - генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Самойлович, відставний полковник переяславський Родіон Дмитрашко-Райча. Заодно з ними був начальник московської залоги в Батурині стрілецький голова Григорій Неєлов. "Около гетманского двора тайно расставили стрельцов на сторожу, потом, собравшись с ружьем, вошли к нему в хоромы тайно же, а он в ту пору спал, - цитує покази Карпа Мокрієвича московським слідчим про події тієї ночі російський історик Володимир Соловйов. - Полковник Дмитрашка первый вошел к нему в спальню и в темноте стал спрашивать, где тут Демка? Тот проснулся, вскочил с постели и стал было обороняться, но тут мы все вошли, взяли его силою и отвели на двор к Григорью Неелову. Здесь, у Григорья в избе, Демка рвался к ружью, хотел с нами биться, но я до ружья его не допустя, поранил его в плечо из пистолета. От этой раны Демка сел: тут мы его сковали". Закутого в кайдани Дем'яна Многогрішного відразу ж таємно "уложивши в воз і накривши шкурою, повезли на Москву, боячися, жеби оного не отнято, бо мал войска своего затягового по станціях, также й полковники немало по усіх городах приятелі його були", - продовжує Самовидець. Та невдовзі почали хапати і цих прихильників. Арештували й гетьманового брата - чернігівського полковника Василя Многогрішного. Із козацькою старшиною взаємини в Дем'яна Многогрішного не склалися майже одразу після обрання гетьманом. Він походив із селян, тож йому, "мужичому сину", бракувало авторитету серед "старинних" козаків. У відповідь гетьман вдався до ротацій: знімав із посад надто незручних, а на їхні місця ставив здебільшого своїх родичів. Діяв "без поради всієї старшини". При цьому покладався насамперед на компанійський полк - особисту гвардію з найманців. Невдоволені старшини почали посилати до Москви на гетьмана доноси. "Карпо Мокрієвич, його войсковий генеральний писар, з іншими своїми товаришами провідав (чи праведно, чи неправедно), що Многогрішний начебто почав чинити таємні кореспонденції з тогобічним гетьманом Петром Дорошенком, знамірюючись, так само, як Дорошенко, схилитися під Турецьку державу", - зазначає козацький літописець Самійло Величко. Гетьмана звинувачували також, що він п'є на бенкетах за здоров'я правобережного гетьмана Дорошенка, ще й інших змушує пити, та непоштиво відгукується про царя. Автори одного з доносів зрадницькі дії гетьмана перерахували в 37 пунктах, а наостанку зазначили: "Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не лише на аркуші, а й на воловій шкурі". Невдоволені старшини посилали до Москви на гетьмана Многогрішного доноси Схожі депеші слав із Батурина і стрілецький голова Григорій Неєлов. Тож невдовзі старшини-змовники отримали царський указ, "щоб видали гетьмана Многогрішного, а на його місце поставили собі іншого гетьмана". Стрільцям велено було їх підтримати. Судити гетьмана мав би суд Війська Запорізького. Цар Олексій Михайлович попервах пропонував так і вчинити. Але старшина боялася заворушень, тож процес відбувся в Москві, у квітні. Гетьман спочатку заперечував усі звинувачення. Виправдовувався, що він "чоловік простий і неграмотний". Та коли його почали піддавати тортурам - дали 19 ударів, визнав свої зв'язки з Петром Дорошенком, хоча заперечував зраду."Я про измену свою только на словах говорил, - винился Демьян, - но с Дорошенком об измене не ссылался", - цитує Соловйов. І ще: "Вина моя одна, что я говорил неистовые речи в беспамятстве пьяном". Дорошенко, довідавшись про нещастя Многогрішного, написав московському воєводі до Києва, що в їхньому листуванні йшлося тільки про мирні взаємини, "що вело радше до слави, ніж до безчестя царської величності". Це не допомогло: Дем'яна Многогрішного та його брата Василя засудили до страти. Уже на ешафоті оголосили царський указ про помилування й заслання на вічну каторгу до Сибіру. Згідно з "царською милістю", скинутому гетьманові виділяли на дорогу 15 рублів, його братові Василю - 10. Решті - дружині, двом синам і доньці, небожеві та двом робітницям - по 5 руб. Для порівняння: підвода з упряжжю й конем коштувала тоді 3-6 руб., а на 3 коп. можна було купити п'ять-шість десятків яєць або 1,7 кг свинини. "А маетность його розно старшина поділила", - завершує Самовидець оповідь про гетьманування Дем'яна Многогрішного. У червні 1672 року старшина скликала козацьку раду для обрання нового гетьмана. Щоб убезпечитися від бунтів, вибори провели під захистом московського війська й аж між Конотопом і Путивлем - у Козацькій Діброві, на прикордонні з Московським царством. Новим гетьманом став Іван Самойлович, один із ватажків заколоту проти Многогрішного. Із походженням йому також не поталанило - був сином священика. Тож поза очі його називали поповичем. Перед тим старшина "била чолом великому государю", щоб новообраний гетьман "без відома всього Війська нікого не судив і не карав, як то було від зрадника Демка", і щоб "гетьман без відома царської величності і всього Запорозького Війська ні про що не листувався з жодним стороннім монархом і з гетьманом Дорошенком та не чинив усних змовлянь". Тож, отримавши гетьманську булаву, Іван Самойлович мусив відмовитися не лише від частини суверенітету Війська Запорізького на користь царя та присланих ним воєвод, а й поступитися значною частиною повноважень козацькій старшині. Та новий гетьман зумів вдало балансувати між Москвою й старшинськими угрупованнями, і навіть змусив до капітуляції правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 1676 року той склав перед Самойловичем клейноди, присягнув на вірність цареві й подався в московський полон. Що міцнішою ставала влада Івана Самойловича, то менше він прислухався до старшини. Своїх синів стрімко просував по службі: Яків став стародубським полковником, Григорій - чернігівським і наказним гетьманом. Найбільше ж обурило сучасників, що не лише гетьман, а й гетьманичі почали їздити в розкішних каретах, спеціально привезених із Ґданська. Дедалі самостійніше Самойлович почав діяти й у відносинах із Москвою. Відкрито виступав проти укладення 1686-го Вічного миру між Річчю Посполитою і Московським царством, який остаточно закріплював поділ України на Право- й Лівобережну. "Козаки бажали постати народом, який власною зброєю звільнився із польської неволі і просив лише про заступництво і допомогу московитів. Тому вони із болем сердечним пишуться підданими царів, хоч і не холопами, як роблять росіяни, і дуже побоюються, що завдяки Вічному миру з поляками московити примудряться тримати їх у такому підпорядкуванні, що й інших своїх підданих", - писав у щоденнику про причини невдоволення Самойловича шотландець Патрик Ґордон, який у ті часи був найманцем на московській службі. Князь Василь Голіцин - фаворит царівни Софії, що як регентка малолітніх братів правила Московським царством по смерті батька Олексія Михайловича, - виступав за мир із поляками й спільну з ними війну проти Османської імперії та Кримського ханства. Гетьман противився, називав цей план "хитростію лядскою". І врешті-решт, за 15 років гетьманування, Самойловича спіткала доля його попередника. У серпні 1687-го, після невдалого походу московсько-козацького війська на Крим, винним зробили Самойловича. Мовляв, він був у змові із кримцями й намовив козаків підпалити в степу суху траву, що й призвело до поразки. Один із заколотників похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили Невдоволена "поповичем" старшина порозумілася з Голіциним й написали на гетьмана "доношеніє". Князь відправив його до Москви. У відповідь Софія доручила Голіцину розв'язати справу "как Господь Бог вразумит і наставит". Князь наказав оточити гетьманський табір на річці Коломак, сучасна Харківщина. "Гетьман побачив те явне лихо, що насувалося на нього, всю ту ніч не спав, а провів її в молитвах, бо сподівався після тієї ночі своєї смерті, - описує Самійло Величко. - Коли ж задзвонено на утреню, то гетьман, прибравшись, як належить до смерті, пішов у похідну церкву, щоб вислухати утреню. Самойловичеві наклепники, генеральна старшина з полковниками і зі значним військовим товариством цілу ніч не спали і радилися з московськими полковниками. Один із них Вуйна Волошин (Вуйца Сербин) зайшов у церкву до гетьмана і вирік: "Пане гетьмане, потребує тебе Військо", взяв його за руку і вивів із церкви надвір. Тут один із заколотників, Солонина (київський полковник), похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили і, вимовляючи докучні слова, відпровадили гетьмана в обоз до князя Голіцина". Разом із гетьманом заарештували і сина Якова. Другий син, Григорій, попервах намагався підняти козаків на захист гетьмана, але невдовзі здався. Московський воєвода Леонтій Неплюєв звелів закувати його в кайдани. Григорія Самойловича стратили в Севську - московській прикордонній фортеці. Багатий обоз гетьманича, серед іншого й ґданську карету, забрав "до своєї ласки і протекції" Неплюєв. Удові гетьманича, зазначено у вироку, залишили "на прожиток из его, Гришкиных, пожитков двести рублей денег, да из платья ее камчатые, и атласные, и суконное теплое белье и лисьи и холодные платна, кроме золотных, и бархатных, собольих и холодных платен; а белое всякое платье, также и Гришкино платье, которое есть на нем ныне в Севске, отдать все ей". Івана Самойловича, як і скинутого за його участі попередника, судили в Московському царстві. У вересні того ж 1687-го його засудили до заслання в Тобольськ. Там він і помер 1690 року. "Вмісто розкоши - срогая неволя, вмісто карет дорогих і возников - простой возок, теліжка московская, вмісто слуг нарядних - сторожа стрелцов. Вмісто усіх розкошів панських - вічная неволя. На том скінчилося гетманство поповичово", - зловтішається Самовидець. На наступні 22 роки гетьманська булава перейшла до Івана Мазепи. Дума про скинення з гетьманства Івана Самойловича. Склав її один із очевидців події одразу після арешту гетьмана. Дослідники вважають, що її автор - генеральний осавул Іван Мазепа, бо саме він серед тодішньої козацької старшини був відомий віршуванням У Батурині стояв загін московських стрільців Невдовзі по смерті Богдана Хмельницького, у 1660-1661 роках, Україна розкололася на право й лівобережну, із двома гетьманами, які ворогували між собою. Правобережні полки часто бунтували проти своїх гетьманів на боці лівобережних, і навпаки. Настала Руїна. 1667-го Річ Посполита й Московське царство уклали мирний Андрусівський договір, який закріпляв розділ України по Дніпру. Обурені цим договором, а також діями московських воєвод і збирачів податків, лівобережні полки повстали проти царської влади. Лівобережний гетьман Іван Брюховецький, доти улесливий до Москви, вирішив очолити це повстання. Вислав посольство до Стамбула, столиці Османської імперії, просити протекторату. Водночас звернувся по допомогу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який уже визнав зверхність турецького султана. Та коли Дорошенко зі своїм військом перейшов Дніпро, лівобережні козаки збунтувалися проти Брюховецького й убили його. Так 1668-го Дорошенко зумів знову об'єднати Україну під однією булавою. Одним із перших на Лівобережжі його підтримав чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний. Тож саме його Дорошенко призначив наказним, тобто тимчасовим, гетьманом північних лівобережних полків - Чернігівського, Стародубського й Ніжинського. Сам мусив терміново повернутися на Правобережжя, до своєї столиці Чигирина, щоб навести лад у південних полках, де бунтували запорожці. Самовидець пише, що Петро Дорошенко так швидко покинув Лівобережжя, бо отримав звістку про зраду дружини: "Через пліт скочила з молодшим". Тим часом на Україну, що вибивалася з-під влади царя, пішло наступом московське військо на чолі з білгородським воєводою князем Григорієм Ромадановським. Оточили Чернігів. Місцевий архієпископ Лазар Баранович і старшина трьох північних полків вирішила за краще домовитися з московитами. Розпочали переговори. У березні 1669-го Многогрішного обрали в Глухові гетьманом Лівобережжя й він уклав нову "союзну угоду" з московським царем Олексієм Михайловичем - Глухівські статті. Одна з умов: у новій гетьманській столиці, Батурині, мав бути загін московських стрільців.Попервах Петро Дорошенко не хотів миритися з "умаленієм свого рейменту", намагався втримати під своєю владою бодай деякі лівобережні полки. Лише наступного 1670 року Многогрішний повністю вибив дорошенківців із Лівобережжя. Невдовзі гетьмани все ж дійшли порозуміння: мали тоді спільного ворога - поляків. Дмитро ШУРХАЛО

Українець-митрополит Арсеній Мацієвич: Замурований заживо за слово правди

Саму царицю Катерину ІІ звинуватив у порушенні прав Української Православної Церкви українець-митрополит Арсеній Мацієвич. За це він був живцем замурований у ревельській в’язниці-фортеці, де промучився чотири роки.

Волинський шляхтич Олександр Мацієвич народився у м. Володимирі 1697 р. в родині православного священика. Здобув гарну освіту: вчився в місцевій духовній школі, у Львівській і Київській академіях. У 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років. Це була людина нервова та палка, він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом, голосно повстав українець проти царського насильства.

У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на царицю та Синод… А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри…1. Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» і в такому стані держали до суду…

Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». 12 квітня митрополита позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир… Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла… Монах і солдат донесли на Мацієвича, його знову потягли на допити і погнали до Москви.

І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни…». Катерина змилостивилась над митрополитом — «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат…

Каземат у Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек (тут і буфет, і туалет) Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища…». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»…

28 лютого 1772 р. замурований у тісному казематі гіркий мученик митрополит Арсеній Мацієвич віддав душу Богові.

Алімпій: Перший український художник, чиє ім’я збереглося

17 серпня 1114 р. у Києві у Печерській лаврі помер живописець і золотар Алімпій, перший живописець Русі, чиє ім’я зберегла історія.

Народився він близько 1050 р. у Києві. З 1083 р. навчався іконопису у грецьких майстрів, які оздоблювали Велику Успенську церкву Печерського монастиря. За словам Полікарпа, автора патерикового Слова, Алімпій «добре извыкъ хытрости иконнеи, иконы писати хытръ бе зело». При цьому трудився він не заради користі: третину зароблених грошей витрачав на самі ікони (матеріали, фарба), третину роздавав як милостиню і лише третину витрачав «на потребу телу своему».

До нашого часу збереглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська.

На іконі зображена Божа Матір, що сидить на престолі, на колінах у Неї Богонемовля. Праворуч від трону стоїть преподобний Феодосій, а ліворуч – преподобний Антоній Печерські. До 1288 року вона була в Києво-Печерському монастирі, потім стала головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська. Чому? Справа в тім, що чернігівський князь Роман Михайлович, перебуваючи в Брянську, осліп. Почувши про чудеса від ікони, писаної самим преподобним Аліпієм, він послав у монастир гінця з проханням прислати до нього в Брянськ ікону для зцілення. Ікону відправили разом зі священиком по річці Десні. Князь гаряче молився і почав прозрівати. Потім всі присутні заснували дерев’яний храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Після знищення комуністами монастирського собору з 1927 р. перебуває у Третьяковській галереї.

Василь Раєв. Алімпій. 1848 р.

Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, зруйнованого у 1934 р.
Мощі Алімпія знаходяться в Антонієвих печерах Києво-Печерської лаври.
Головне зображення:
Аліпій (Алімпій) Печерський, іконописець. Ікона над ракою з мощами. Києво-Печерська лавра.