Тризуб: Закодоване повідомлення від наших предків Що ми знаємо про герб України? Більшість з нас обмежується тим, що це золотий тризуб на синьому фоні. Ще дехто ще навчився читати в ньому приховане слово “воля”. Але насправді все не так просто. Ви замислювались, наприклад, чому саме тризуб? Що це взагалі за символ? Коли він з’явився на наших землях? Вперше про тризуб як про офіційний державний герб України заговорили в 1918 році. Українська Центральна Рада пояснила його прийняття тим, що це є знак князівської влади і спадкоємності української державної традиції. Однак, починаючи від розпаду Київської Русі і до 20 століття його використовували не так активно. Тризуби зустрічалися тільки в геральдиці міст, на родових гербах чи у книгах. Деякі запорожці, зокрема Хмельницький та Мазепа, розміщували на своїх родових гербах хрести чи якорі, стилізовані під тризуб. Але історія українського герба почалась ще з княжого роду Рюриковичів. Вони карбували тризуб на всьому: від печаток та монет до цеглин, з яких будувались храми та церкви. Перша писемна згадка про український тризуб датується 10 ст. Це був болгарський літопис “Хроніка Манасії”, в якому описувались прапори дружинників Святослава саме з тризубами. Щоправда, Святослав обрав собі простіший варіант – з двома зубцями. Одна з гіпотез стверджує, що це була літера “Ц” (від слова “цар”) зі зміщеним до центру хвостиком. Його син Володимир Великий не зрадив традиціям, однак впродовж свого правління постійно удосконалював свій герб. Почав з того, що додав ще один зубець, далі ускладнював його графічними елементами. Остання зміна відбулась після хрещення Русі, коли князь додав паличку до середньої лінії, щоби вийшов хрест. Однак, тризуб був присутній на наших землях ще задовго до цих подій. Археологічні знахідки свідчать, що його використовували трипільці у 4-3 ст. до н.е. У прадавні часи на землях центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин. Приклади стародавніх тризубів були знайдені на Поділлі, В Ольвії (в Південній Україні), на території прадавнього Бозпорського царства. Згодом його використовували царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів (до речі, найдавніша писемна згадка про тризуб датується 360-355 рр до н.е. і належить Платону: у праці “Тімен” він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб). Однак Україна не така ексклюзивна. Ви бачили прапор Барбадосу? Хоч ця країна і знаходиться за тисячі кілометрів від нас, на її прапрорі (синьо-жовтому, до речі) розташувався саме тризуб. Він трактується як відображення принципу правління в країні: “з народу, з народом, для народу”. Якщо зазирнути в історію, триєдність зустрічається і в символіці інших країн. Колись символом Великого князівства Литовського були Ґедимінові стовпи або колони Гедиміна. Ви можете сказати, що три стовпи не мають нічого спільного з тризубом. Але якщо трактувати глибинне значення символів, то форма відображення не має значення, важливим є поєднання трьох явищ, елементів, сил, які становлять основу буття в сакральних віруваннях предків. Сьогодні Ґедимінові стовпи присутні на Великому гербі Литви. Згідно розповідей, цей символ був привезений князем Паленомом з Риму. Однак ще з тих часів люди помічали схожість цих стовпів з тризубом Київського князівства. Різноманітні версії тризуба були поширені по всій території Європи та Азії, адже він був частиною культури багатьох народів і особливо значну роль відігравав у віруваннях арійців. Тому на деяких родових гербах їх нащадків і досі можна знайти відголоски триєдності. Арії пройшли чималий шлях, залишивши по собі багато згадок, в тому числі і тризуб. В Індії, наприклад, є Храм Вайшну Деві – Великої Богині Матері. Її бронзова статуя у правій руці тримає тризуб. Найцікавіше те, що храм знаходиться на горі з трьома вершинами, яку символічно називають “Трикута”. З тризубом також зображують індійських богів Шиву та Вішну. За допомогою тризуба Шива перетворює світ у хаос, з якого згодом створює новий світ. Це символ єдності творця, охоронця і руйнівника. В національній символіці Індії також присутній елемент, який називається “тришуб” і нагадує український тризуб. Однак місцеві визнають, що символ “народився” не на їх землях, а був принесений саме арійцями. З тризубом зображалися багато міфічних героїв: грецький Посейдон, римський Нептун, скіфський Тагимасад, слов’янські Перун та Водяник. В Перу теж є свої згадки про загадкові тризуби. Чули про Андський канделябр? Це малюнки вирізьблені на скелі, які нагадують тризуб або підсвічник із трьома свічками. Місцеві називають його “Три хреста”. Цей малюнок вважаєтсья найбільшим зображенням тризуба. До речі, саме український тризуб присутній на гербах італійської армії. Їх підрозділам дозволено додавати до своїх гербів символи територій, де була отримана медаль за військову доблесть. Під час Другої світової війни 8-ма Армія Італії була направлена в Радянський союз, на територію України. Хоча тут її практично знищили, дехто таки повернувся додому. Було сформоване нове військо, якому дозволили додати український тризуб на свої герби. На території країн СНД є ще одне поняття – “тризубець”. Цей термін вигадав порівняно недавно російський історик Карамзін. Різниця полягає в тому, що тризубцем українці споконвіку називали вила, а тризуб був чимось більш символічним, вищим. Тому не плутайте ці поняття 🙂 Існує безліч теорій значення тризубу, однак жодної, яка б змогла пояснити усе. Хтось бачить в ньому конкретні риси живих і не живих предметів: верхню частину скіпетра візантійських монархів, скіпетри скіфських царів, корони, сокиру, прапор, птаха тощо. Філософські традиції трактують цей знак, як символічне відображення певного поняття або явища. Тризуб Володимира, на приклад, вважався символом ідеї влади над трьома світами. Хтось вбачає в тризубі монограму: слова “воля”, “Володимир”, “Василевс” тощо. Дехто вважає, що на нашому гербі зображено дві літери “В”, між якими знаходиться знак царської влади Однак тут є багато спірних питань. Тризуб відомий ще з прадавніх часів, коли про такі поняття не було й мови. Бачили в тризубі також зашифровану цифру 3 (яка колись позначалась літерою Ш). Число три з поконвіку означало Божественний порядок. Наприклад у єгиптян воно асоціювлось із Тріадою: поєднанням двох елементів, що веде до появи третього. В їхньому розумінні світ складаєтсья з трьох рівнів: небесний, земний і підземний; людина має три аспекти: дух, душа і тіло; в кожному явищі є три стадії: виникнення, розгортання, знищення. Секрет тризуба полягає саме у магічному числі “три”. Трійця невпинно переслідує людину ще з часів зародження цивілізацій. Віра, надія, любов; вогонь, вода, життя; Інь, Янь, Ци – всі явища завжди ходять трійцею. Це завжди три рівноправні сили, що походять від притаманного кожній культурі Абсолюту. Навіть якщо розглядати систему вірувань усіх древніх народів, завжди було три основні сили: індуїзм – Брахма, Шива і Вішну; греки – Зевс, Аід, Посейдон; Єгипет – Осіріс, Гор, Ісіда. Навіщо далеко ходити, в християнстві теж присутня трійця: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий; віра, надія, любов тощо. Однак не будемо забувати, що тризуб – язичницький символ. Рідновіри розповідають, що малий герб (Тризуб, Триглав, Трійця) – симол Божественного світу. Тому князі брали його за ознаку влади, проголошуючи себе намісником Бога на землі. Згідно язичницьких вірувань тризуб є відображенням Триглава або Роду: праворуч розміщується Дажбог – чоловіче начало, ліворуч – Макош – жіноче начало, посередині – Перун, народження і смерть. Цікаво, що ця схема лежить в основі побудови календарів і православних церков: вхід розташовується в західній частині, яка символізує осінь, смерть, зародок; люди входять лицем до східної частини – весна, народження, дитина; південна частина – літо, чоловік, Білобог; північна – зима, жінка, Чорнобог. Вірогідно, у ті часи тризуб був одним з рунічних знаків, який спрощено зображав дерево з трьома гілками догори і символізував Білобога (плюс). На противагу йому існував такий же символ, перевернутий до низу – Чорнобог (мінус). Також вважається, що тризуб – це відображення Рарога – вісника небесної справедливості, сокола, який летить з висоти донизу. В багатьох древніх цивілізаціях цей птах асоціювався з чимось високим: у стародавньому Єгипті – це був символ Сонця, в Монголії сокіл знищив “сонячного перевертня”, перси асоціювали його з царською владою, індіанці та слов’яни називали так доблесних воїнів. У віруваннях наших предків саме сокіл сидів на верхівці світового дерева. Тому дехто вважає, що саме падаючий вниз сокіл став прототипом родового гербу Рюриковичів. Що ж, скільки думок, стільки й гіпотез. А як все було насправді, сьогодні достовірно не знає ніхто. Тризуб завжди буде приваблювати нових любителів загадок та головоломок, доки якомусь щасливцю не вдасться розгадати таємничий код наших предків. І, насамкінець, цікавий факт: Найбільший в Україні тризуб розташовується в Івано-Франківській області. Він був викладений з білого каменю в 1992 році на схилі гори. Під гербом викладено рік і слово “воля”. Автором цього витвору став колишній вояк УПА Анастасий Козак, який таким чином вирішив вшанувати своїх побратимів. Місце він обрав не випадково – саме тут відбувались жорстокі бої між повстанцями сотні Пилипа Орлика та більшовиками. Анастасию довелось добре попрацювати: герб достатньо великий, на нього пішло дві вантажівки каменю, який він переносив вручну в двох сумках (а на той час йому було вже 70 років). Навколо тризуба висаджені смерічки і туї, а фундамент обладнаний канавами, щоби каміння не змістилось. Сьогодні за пам’яткою доглядають місцеві школярі. Матеріал підготовано для Редколегії Ua Modna Автор – Женя Гунчевська

Гетьманські перевороти:таємниці влади. У ніч на 13 березня 1672 року в гетьманській столиці Батурині відбувся державний переворот. Козацькі старшини-змовники з московськими стрільцями ввірвалися до резиденції лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного. Той не сподівався нападу, тож застали його "в замку батуринском на ложу", пише козацький літописець Самовидець. Серед заколотників - генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Самойлович, відставний полковник переяславський Родіон Дмитрашко-Райча. Заодно з ними був начальник московської залоги в Батурині стрілецький голова Григорій Неєлов. "Около гетманского двора тайно расставили стрельцов на сторожу, потом, собравшись с ружьем, вошли к нему в хоромы тайно же, а он в ту пору спал, - цитує покази Карпа Мокрієвича московським слідчим про події тієї ночі російський історик Володимир Соловйов. - Полковник Дмитрашка первый вошел к нему в спальню и в темноте стал спрашивать, где тут Демка? Тот проснулся, вскочил с постели и стал было обороняться, но тут мы все вошли, взяли его силою и отвели на двор к Григорью Неелову. Здесь, у Григорья в избе, Демка рвался к ружью, хотел с нами биться, но я до ружья его не допустя, поранил его в плечо из пистолета. От этой раны Демка сел: тут мы его сковали". Закутого в кайдани Дем'яна Многогрішного відразу ж таємно "уложивши в воз і накривши шкурою, повезли на Москву, боячися, жеби оного не отнято, бо мал войска своего затягового по станціях, также й полковники немало по усіх городах приятелі його були", - продовжує Самовидець. Та невдовзі почали хапати і цих прихильників. Арештували й гетьманового брата - чернігівського полковника Василя Многогрішного. Із козацькою старшиною взаємини в Дем'яна Многогрішного не склалися майже одразу після обрання гетьманом. Він походив із селян, тож йому, "мужичому сину", бракувало авторитету серед "старинних" козаків. У відповідь гетьман вдався до ротацій: знімав із посад надто незручних, а на їхні місця ставив здебільшого своїх родичів. Діяв "без поради всієї старшини". При цьому покладався насамперед на компанійський полк - особисту гвардію з найманців. Невдоволені старшини почали посилати до Москви на гетьмана доноси. "Карпо Мокрієвич, його войсковий генеральний писар, з іншими своїми товаришами провідав (чи праведно, чи неправедно), що Многогрішний начебто почав чинити таємні кореспонденції з тогобічним гетьманом Петром Дорошенком, знамірюючись, так само, як Дорошенко, схилитися під Турецьку державу", - зазначає козацький літописець Самійло Величко. Гетьмана звинувачували також, що він п'є на бенкетах за здоров'я правобережного гетьмана Дорошенка, ще й інших змушує пити, та непоштиво відгукується про царя. Автори одного з доносів зрадницькі дії гетьмана перерахували в 37 пунктах, а наостанку зазначили: "Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не лише на аркуші, а й на воловій шкурі". Невдоволені старшини посилали до Москви на гетьмана Многогрішного доноси Схожі депеші слав із Батурина і стрілецький голова Григорій Неєлов. Тож невдовзі старшини-змовники отримали царський указ, "щоб видали гетьмана Многогрішного, а на його місце поставили собі іншого гетьмана". Стрільцям велено було їх підтримати. Судити гетьмана мав би суд Війська Запорізького. Цар Олексій Михайлович попервах пропонував так і вчинити. Але старшина боялася заворушень, тож процес відбувся в Москві, у квітні. Гетьман спочатку заперечував усі звинувачення. Виправдовувався, що він "чоловік простий і неграмотний". Та коли його почали піддавати тортурам - дали 19 ударів, визнав свої зв'язки з Петром Дорошенком, хоча заперечував зраду."Я про измену свою только на словах говорил, - винился Демьян, - но с Дорошенком об измене не ссылался", - цитує Соловйов. І ще: "Вина моя одна, что я говорил неистовые речи в беспамятстве пьяном". Дорошенко, довідавшись про нещастя Многогрішного, написав московському воєводі до Києва, що в їхньому листуванні йшлося тільки про мирні взаємини, "що вело радше до слави, ніж до безчестя царської величності". Це не допомогло: Дем'яна Многогрішного та його брата Василя засудили до страти. Уже на ешафоті оголосили царський указ про помилування й заслання на вічну каторгу до Сибіру. Згідно з "царською милістю", скинутому гетьманові виділяли на дорогу 15 рублів, його братові Василю - 10. Решті - дружині, двом синам і доньці, небожеві та двом робітницям - по 5 руб. Для порівняння: підвода з упряжжю й конем коштувала тоді 3-6 руб., а на 3 коп. можна було купити п'ять-шість десятків яєць або 1,7 кг свинини. "А маетность його розно старшина поділила", - завершує Самовидець оповідь про гетьманування Дем'яна Многогрішного. У червні 1672 року старшина скликала козацьку раду для обрання нового гетьмана. Щоб убезпечитися від бунтів, вибори провели під захистом московського війська й аж між Конотопом і Путивлем - у Козацькій Діброві, на прикордонні з Московським царством. Новим гетьманом став Іван Самойлович, один із ватажків заколоту проти Многогрішного. Із походженням йому також не поталанило - був сином священика. Тож поза очі його називали поповичем. Перед тим старшина "била чолом великому государю", щоб новообраний гетьман "без відома всього Війська нікого не судив і не карав, як то було від зрадника Демка", і щоб "гетьман без відома царської величності і всього Запорозького Війська ні про що не листувався з жодним стороннім монархом і з гетьманом Дорошенком та не чинив усних змовлянь". Тож, отримавши гетьманську булаву, Іван Самойлович мусив відмовитися не лише від частини суверенітету Війська Запорізького на користь царя та присланих ним воєвод, а й поступитися значною частиною повноважень козацькій старшині. Та новий гетьман зумів вдало балансувати між Москвою й старшинськими угрупованнями, і навіть змусив до капітуляції правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 1676 року той склав перед Самойловичем клейноди, присягнув на вірність цареві й подався в московський полон. Що міцнішою ставала влада Івана Самойловича, то менше він прислухався до старшини. Своїх синів стрімко просував по службі: Яків став стародубським полковником, Григорій - чернігівським і наказним гетьманом. Найбільше ж обурило сучасників, що не лише гетьман, а й гетьманичі почали їздити в розкішних каретах, спеціально привезених із Ґданська. Дедалі самостійніше Самойлович почав діяти й у відносинах із Москвою. Відкрито виступав проти укладення 1686-го Вічного миру між Річчю Посполитою і Московським царством, який остаточно закріплював поділ України на Право- й Лівобережну. "Козаки бажали постати народом, який власною зброєю звільнився із польської неволі і просив лише про заступництво і допомогу московитів. Тому вони із болем сердечним пишуться підданими царів, хоч і не холопами, як роблять росіяни, і дуже побоюються, що завдяки Вічному миру з поляками московити примудряться тримати їх у такому підпорядкуванні, що й інших своїх підданих", - писав у щоденнику про причини невдоволення Самойловича шотландець Патрик Ґордон, який у ті часи був найманцем на московській службі. Князь Василь Голіцин - фаворит царівни Софії, що як регентка малолітніх братів правила Московським царством по смерті батька Олексія Михайловича, - виступав за мир із поляками й спільну з ними війну проти Османської імперії та Кримського ханства. Гетьман противився, називав цей план "хитростію лядскою". І врешті-решт, за 15 років гетьманування, Самойловича спіткала доля його попередника. У серпні 1687-го, після невдалого походу московсько-козацького війська на Крим, винним зробили Самойловича. Мовляв, він був у змові із кримцями й намовив козаків підпалити в степу суху траву, що й призвело до поразки. Один із заколотників похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили Невдоволена "поповичем" старшина порозумілася з Голіциним й написали на гетьмана "доношеніє". Князь відправив його до Москви. У відповідь Софія доручила Голіцину розв'язати справу "как Господь Бог вразумит і наставит". Князь наказав оточити гетьманський табір на річці Коломак, сучасна Харківщина. "Гетьман побачив те явне лихо, що насувалося на нього, всю ту ніч не спав, а провів її в молитвах, бо сподівався після тієї ночі своєї смерті, - описує Самійло Величко. - Коли ж задзвонено на утреню, то гетьман, прибравшись, як належить до смерті, пішов у похідну церкву, щоб вислухати утреню. Самойловичеві наклепники, генеральна старшина з полковниками і зі значним військовим товариством цілу ніч не спали і радилися з московськими полковниками. Один із них Вуйна Волошин (Вуйца Сербин) зайшов у церкву до гетьмана і вирік: "Пане гетьмане, потребує тебе Військо", взяв його за руку і вивів із церкви надвір. Тут один із заколотників, Солонина (київський полковник), похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили і, вимовляючи докучні слова, відпровадили гетьмана в обоз до князя Голіцина". Разом із гетьманом заарештували і сина Якова. Другий син, Григорій, попервах намагався підняти козаків на захист гетьмана, але невдовзі здався. Московський воєвода Леонтій Неплюєв звелів закувати його в кайдани. Григорія Самойловича стратили в Севську - московській прикордонній фортеці. Багатий обоз гетьманича, серед іншого й ґданську карету, забрав "до своєї ласки і протекції" Неплюєв. Удові гетьманича, зазначено у вироку, залишили "на прожиток из его, Гришкиных, пожитков двести рублей денег, да из платья ее камчатые, и атласные, и суконное теплое белье и лисьи и холодные платна, кроме золотных, и бархатных, собольих и холодных платен; а белое всякое платье, также и Гришкино платье, которое есть на нем ныне в Севске, отдать все ей". Івана Самойловича, як і скинутого за його участі попередника, судили в Московському царстві. У вересні того ж 1687-го його засудили до заслання в Тобольськ. Там він і помер 1690 року. "Вмісто розкоши - срогая неволя, вмісто карет дорогих і возников - простой возок, теліжка московская, вмісто слуг нарядних - сторожа стрелцов. Вмісто усіх розкошів панських - вічная неволя. На том скінчилося гетманство поповичово", - зловтішається Самовидець. На наступні 22 роки гетьманська булава перейшла до Івана Мазепи. Дума про скинення з гетьманства Івана Самойловича. Склав її один із очевидців події одразу після арешту гетьмана. Дослідники вважають, що її автор - генеральний осавул Іван Мазепа, бо саме він серед тодішньої козацької старшини був відомий віршуванням У Батурині стояв загін московських стрільців Невдовзі по смерті Богдана Хмельницького, у 1660-1661 роках, Україна розкололася на право й лівобережну, із двома гетьманами, які ворогували між собою. Правобережні полки часто бунтували проти своїх гетьманів на боці лівобережних, і навпаки. Настала Руїна. 1667-го Річ Посполита й Московське царство уклали мирний Андрусівський договір, який закріпляв розділ України по Дніпру. Обурені цим договором, а також діями московських воєвод і збирачів податків, лівобережні полки повстали проти царської влади. Лівобережний гетьман Іван Брюховецький, доти улесливий до Москви, вирішив очолити це повстання. Вислав посольство до Стамбула, столиці Османської імперії, просити протекторату. Водночас звернувся по допомогу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який уже визнав зверхність турецького султана. Та коли Дорошенко зі своїм військом перейшов Дніпро, лівобережні козаки збунтувалися проти Брюховецького й убили його. Так 1668-го Дорошенко зумів знову об'єднати Україну під однією булавою. Одним із перших на Лівобережжі його підтримав чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний. Тож саме його Дорошенко призначив наказним, тобто тимчасовим, гетьманом північних лівобережних полків - Чернігівського, Стародубського й Ніжинського. Сам мусив терміново повернутися на Правобережжя, до своєї столиці Чигирина, щоб навести лад у південних полках, де бунтували запорожці. Самовидець пише, що Петро Дорошенко так швидко покинув Лівобережжя, бо отримав звістку про зраду дружини: "Через пліт скочила з молодшим". Тим часом на Україну, що вибивалася з-під влади царя, пішло наступом московське військо на чолі з білгородським воєводою князем Григорієм Ромадановським. Оточили Чернігів. Місцевий архієпископ Лазар Баранович і старшина трьох північних полків вирішила за краще домовитися з московитами. Розпочали переговори. У березні 1669-го Многогрішного обрали в Глухові гетьманом Лівобережжя й він уклав нову "союзну угоду" з московським царем Олексієм Михайловичем - Глухівські статті. Одна з умов: у новій гетьманській столиці, Батурині, мав бути загін московських стрільців.Попервах Петро Дорошенко не хотів миритися з "умаленієм свого рейменту", намагався втримати під своєю владою бодай деякі лівобережні полки. Лише наступного 1670 року Многогрішний повністю вибив дорошенківців із Лівобережжя. Невдовзі гетьмани все ж дійшли порозуміння: мали тоді спільного ворога - поляків. Дмитро ШУРХАЛО

Українець-митрополит Арсеній Мацієвич: Замурований заживо за слово правди

Саму царицю Катерину ІІ звинуватив у порушенні прав Української Православної Церкви українець-митрополит Арсеній Мацієвич. За це він був живцем замурований у ревельській в’язниці-фортеці, де промучився чотири роки.

Волинський шляхтич Олександр Мацієвич народився у м. Володимирі 1697 р. в родині православного священика. Здобув гарну освіту: вчився в місцевій духовній школі, у Львівській і Київській академіях. У 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років. Це була людина нервова та палка, він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом, голосно повстав українець проти царського насильства.

У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на царицю та Синод… А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри…1. Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» і в такому стані держали до суду…

Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». 12 квітня митрополита позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир… Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла… Монах і солдат донесли на Мацієвича, його знову потягли на допити і погнали до Москви.

І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни…». Катерина змилостивилась над митрополитом — «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат…

Каземат у Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек (тут і буфет, і туалет) Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища…». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»…

28 лютого 1772 р. замурований у тісному казематі гіркий мученик митрополит Арсеній Мацієвич віддав душу Богові.

Алімпій: Перший український художник, чиє ім’я збереглося

17 серпня 1114 р. у Києві у Печерській лаврі помер живописець і золотар Алімпій, перший живописець Русі, чиє ім’я зберегла історія.

Народився він близько 1050 р. у Києві. З 1083 р. навчався іконопису у грецьких майстрів, які оздоблювали Велику Успенську церкву Печерського монастиря. За словам Полікарпа, автора патерикового Слова, Алімпій «добре извыкъ хытрости иконнеи, иконы писати хытръ бе зело». При цьому трудився він не заради користі: третину зароблених грошей витрачав на самі ікони (матеріали, фарба), третину роздавав як милостиню і лише третину витрачав «на потребу телу своему».

До нашого часу збереглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська.

На іконі зображена Божа Матір, що сидить на престолі, на колінах у Неї Богонемовля. Праворуч від трону стоїть преподобний Феодосій, а ліворуч – преподобний Антоній Печерські. До 1288 року вона була в Києво-Печерському монастирі, потім стала головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська. Чому? Справа в тім, що чернігівський князь Роман Михайлович, перебуваючи в Брянську, осліп. Почувши про чудеса від ікони, писаної самим преподобним Аліпієм, він послав у монастир гінця з проханням прислати до нього в Брянськ ікону для зцілення. Ікону відправили разом зі священиком по річці Десні. Князь гаряче молився і почав прозрівати. Потім всі присутні заснували дерев’яний храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Після знищення комуністами монастирського собору з 1927 р. перебуває у Третьяковській галереї.

Василь Раєв. Алімпій. 1848 р.

Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, зруйнованого у 1934 р.
Мощі Алімпія знаходяться в Антонієвих печерах Києво-Печерської лаври.
Головне зображення:
Аліпій (Алімпій) Печерський, іконописець. Ікона над ракою з мощами. Києво-Печерська лавра.

Нестор Махно. Чому ми так мало знаємо про український самородок, військових талантів?

Нестор Махно (1888–1934), політичний та військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, відомий анархіст і тактик ведення партизанської війни. 1919 рік.  Про це пише radiosvoboda.org

7 листопада виповнюється 130 років від дня народження Нестора Махна. «Батько Махно» і махновці – одна зі значущих сторінок Української революції 1917–1921 років. На офіційному рівні цей ювілей не відзначається, адже в офіційну політику історичної пам’яті Махно вписується зі знаком мінус, як негативний персонаж. Утім, він був однією з найяскравіших постатей тієї доби, і очолюваний ним рух чинив дуже великий вплив на перебіг подій. Діяльність Махна виходить за межі Української революції – він був своєрідною проміжною ланкою між українською національно-визвольною боротьбою і російською громадянською війною. У значній мірі саме Махно двічі, в 1919-му і в 1920 роках, зумовив поразку російського білогвардійського руху.

Про Нестора Махна та очолюваний ним повстанський рух Радіо Свобода говорило з дніпровським істориком Дмитром Архірейським.

– Що відомо про дитячі й юнацькі роки Нестора Махна?

– Я думаю, в Україні немає людини, яка взагалі нічого не чула про Махна. Але, дійсно, навіть на рівні популяризації він залишається абсолютною легендою і багато хто взагалі не знає деталей його біографії.

Махно народився у незаможній селянській родині, був п’ятим сином, у ранньому дитинстві залишився напівсиротою – помер його батько. Дослідники говорять, що його дитинство було доволі скрутним і це так чи інакше визначило його характер, світогляд, відточило у ньому почуття, можливо, дещо гіпертрофованої справедливості. Але його коріння в його дитинстві.

– А як він прийшов у політику? Чим би ви пояснили його вибір – анархізм, і його успіх?

– Махно не отримав навіть повної початкової освіти. Вчився й не довчився, пробував бути учнем на ливарному заводі, пробував ще в юнацькі роки займатися сільським господарством. Наймитував, наймався то помічником конюха, то ще кимось.

Попри те, що він був учнем на ливарному заводі, не перетворився на пролетаря, натомість вступив у драматичний гурток. Полюбляв театральні вистави й там зійшовся з хлопцями, які вже входили до складу місцевої гуляйпільської групи анархістів.

Коли він ознайомився з азами анархізму, то це, напевно, відповідало його світогляду. Хлопці були жваві, одразу запропонували рішучі дії, на межі з терором. Напевно, це відповідало характеру молодого Нестора. У розпал першої російської революції 1905–1907 років відбулися перші експропріації. На жаль, ці «екси» інколи супроводжувалися вбивствами. Але хлопці не розкаювалися – вони вважали, що це політичний терор, що вони вбивали пособників режиму.

Як політик, Махно сформувався дещо пізніше, коли він потрапив під суд і його засудили до в’язниці. Він у тодішньому Олександрівську, Запоріжжі, відсидів декілька місяців, потім понад п’ять місяців – у Катеринославській в’язниці. Нарешті, потрапив до московської «Бутирки». Там відбувся його «університет», бо там він перезнайомився з непересічними представниками революційного табору: есери, більшовики, анархісти. Там Махно зійшовся зі своїм другом і соратником Петром Аршиновим, відомим анархістом. Почав багато читати художньої і політичної літератури.

Потім у своїх спогадах він не приховував, що це була школа його життя та університет, і саме там він розширив обрій знань і відточився як політик.

Історик Дмитро Архірейський

– Він, як і багато революційних діячів того часу, був самоучкою. Коли вороги Махна, зокрема російські білогвардійці, збирали якісь дані, то в них часто фігурувало, що, мовляв, за Махном стоять дуже освічені військові, нібито у його штабі полковник німецького генерального штабу. Хоча, насправді, в Махна не було ніяких професійних військових, його соратники були такими, як і він. Можливо, відбули строкову службу, але не більше. Як можна пояснити такі непересічні військові таланти молодого чоловіка, який щось читав, але не більше?

– Я, чесно кажучи, й сам не можу для себе пояснити цей феномен. У його оточенні офіцери були, тому що серед його однодумців було багато мобілізованих на Першу світову війну, вони закінчували школи прапорщиків, були офіцери воєнного часу.

– Але ж це не професійні військові!

– Так, на відміну від Червоної армії, наскільки відомо, махновці не брали до себе на службу військових фахівців. Він не був спортсменом, не був атлетом, у нього був зріст десь метр шістдесят – і при тому, він очолював кінні атаки. Краєзнавці переконують, що він міг розрубати людину шаблею, попри свої фізичні дані.

– Може це йому народні перекази приписують такі якості характерника?

– Це навряд. Але не забуваймо, що він з козацького краю, з вільностей Війська Запорозького. З дитинства був на природі, з дитинства знався з конями, його оточували такі ж сільські парубки. Він не був мобілізований до армії, оскільки перебував у в’язниці. Махно повернувся додому в 1917 році не для того, щоб зібрати розбишацьку зграю, а реалізовувати політичну програму. Проте подальші події змусили його взяти зброю до рук.

Навесні 1918 року німці й австрійці посунули в Україну. Будучи анархістом, у той час Махно солідаризувався з більшовиками й зі зброєю в руках бився проти німців до осені 1918 року. У цей час він поступово розвивав свій військово-організаторський талант. Від начальника волосної міліції, до командарма за буквально два роки – це доволі короткий час.

Махновщина – це рух, це багато людей. І Махно не був диктатором, не був лідером з необмеженою владою. У нього була правильна армія зі штабами, структурою. Його оточували не менш талановиті люди, з чудовим, у тому числі, військовим досвідом Першої світової війни.

– Це був низовий досвід, ці люди не обіймали високих посад.

– Так. Низовий досвід, але вони всі жили у той час, коли цей досвід розвивався дуже швидко. Махно перебував в оточенні цих людей, які зналися і на гарматній справі, і на кавалерійській справі. Він вчився й у своїх товаришів. Можливо, цим можна пояснити – чому так швидко. Але чому настільки талановито – напевно, це, як кажуть, від природи чи від Бога.

Нестор Махно (1888–1934)

– Махно очолював Революційну повстанську армію України (махновців) – так називалася його військо. Як у махновців складалися відносини з Українською Народною Республікою? Восени 1919 року був укладений ситуативний союз між Петлюрою та Махном. Чи були у цього союзу якісь перспективи?

– Махно укладав тричі союз із червоними, не один раз укладав союз із представниками української сторони. Цей союз з Петлюрою 1919 року був не перший. Тому що перші контакти союзницького формату відбувалися ще у листопаді-грудні 1918 року, коли зародилася Директорія й занепадав режим Скоропадського. Щоправда, це контакти не на рівні командарм Махно і головний отаман Петлюра. Махно тоді тільки формував своє військо у Південній Україні й контактував із місцевими, але вже пропетлюрівськими отаманами. Тому там певна прелюдія була.

Ставлення Махна до УНР було неоднозначне і можна відстежити певну еволюцію. Спочатку це були ворожі відносини. Десь Махно піддавався й більшовицькій пропаганді, а десь у нього були претензії до Центральної Ради. Тому що саме Центральна Рада уклала Брестський мир з кайзерівською Німеччиною, монархічною державою, яка прийшла сюди нібито як союзник Української Народної Республіки, але широкі верстви населення сприймали німців та австрійців як окупантів.

Від австрійців постраждала родина Махна, один з братів був розстріляний. Дуже багато односельчан, земляків Махна також постраждали, по суті, від окупантів. Дуже довго Махно притирався до патріотів незалежної української держави. На партизанському рівні він співпрацював з багатьма пропетлюрівськими отаманами, але чомусь не сприймав самого Петлюру, дуже критично до нього ставився. Просто Махно як анархіст не сприймав формат держави.

«Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду». Прапор махновців, 1920 рік

​– Але на піку своїх успіхів восени 1919 року Махно також створив державне утворення. Південноукраїнська трудова федерація довго не проіснувала, але все ж таки існувала.

– Це важко назвати державою, це був швидше намір. Як анархіст, Махно не бачив майбутнього у державному форматі. Він вважав, що прості люди, трударі, можуть самі без державного чиновництва, політиків і політичних партій організувати своє життя. Тобто вони організовуються в якісь осередки, громади, ради – не політичні, а швидше соціально-економічні, за територіальним принципом чи професійним – і налаштовують контакти між собою, включно до таких функцій як зовнішня політика. І тут посередник у вигляді чиновника не потрібен.

Хоча восени 1919 року Махно контролював значну територію, нормально налагодити таку організацію він не міг. Тому що по всьому периметру був атакований білими.

Махно не встановлював диктатуру, багато що спускав вниз для самоорганізації. Але знизу не готові були самоорганізовуватися. Потім він зіткнувся з тим, що все ж таки організатори потрібні з боку інтелігенції, з боку людей, в яких є досвід. А далеко не всі були готові допомагати махновцям у цих процесах.

Ця Трудова федерація нагадує прототип громадянського суспільства, який був реалізований пізніше у західних країнах. І це не дозволяє скептично ставитися до намірів, ідей Махна. Їх треба вивчати.

– Навіщо Нестор Махно, після того як більшовики двічі підступно били його в спину, втретє пішов з ними на союз восени 1920 року? Тоді більшовики намагалися добити й таки добили білогвардійську армію генерала Врангеля. На що він сподівався? І невже не розумів, що після перемоги над Врангелем, більшовики одразу візьмуться й за нього?

– На це питання і легко, й складно відповісти. Не треба забувати, проти кого було встановлено союз – проти білих. Білі для червоних були більш принциповим, найлютішим ворогом. Тому що вони асоціювалися з поміщицьким ладом, з царською Росією. Хоча ті ж генерали Денікін і Врангель швидше не були монархістами, а виступали за Установчі збори, Денікін і поміщиком ніколи не був – але так вони сприймалися у селянському середовищі. А більшовики, хоч і зрадники, хоч і кілька разів не просто розривали союз із Махном, а полювали на нього – тим не менш, у 1920 році все ще представляли революцію. Вони були, можливо, не дуже надійними, але товаришами по революційній боротьбі. Хоч махновці вже зіштовхнулися з більшовицькою практикою низовою, із їхнім ставленням до селян, із продрозкладкою тощо, у Махна все ще залишалася ілюзія якось їх переконати, що з таким принциповим революціонером, як він, більшовики мають рахуватися.

Тоді ситуація ще була невизначеною. Показово, що в листопаді 1920 року більшовики добивають Врангеля, а у березні 1921 року Ленін круто змінює курс, запроваджуючи Нову економічну політику. Чому? Тому що військово-політична перемога над політичними опонентами не переконала широкі верстви населення у тому, що більшовики саме та влада, яка їм потрібна.

Якраз влітку 1920 року широкими хвилями котиться селянський повстанський рух. Доти в зимовий час, як правило, повстанська боротьба припинялася, а взимку 1920-1921 років – ні. Усі три зимові місяці махновці воювали, й вся селянська Україна воювала. У Махна було таке відчуття, що попри перемогу над Врангелем, Червона армія може розсипатися у будь-який момент, вона складалася з мобілізованих силою селян. І ми знаємо чимало прикладів, коли ті чи інші підрозділи Червоної армії переходили на бік махновців.

Нестор Махно очима художника Юрія Журавля

– Але навіщо йому було допомагати більшовикам громити Врангеля? Він міг бути третьою стороною, яка могла з цього конфлікту мати великі дивіденди на свою користь.

– Припустімо, Врангель перемагає: його не зупинили під Катеринославом, під Юзівкою – і він йде далі. До речі, він тоді займав базові території махновців. І що далі?

У союз із Врангелем Махно йти не міг. Чимало махновських отаманів пішли на службу до Врангеля – їх потім розстрілювали або вішали самі махновці. Махну треба було визначатися. Він сподівався, що, уклавши союз із червоними, доведе свою відданість справі революції. Насправді, чимало його соратників були проти союзу з більшовиками. Там був розкол у махновському командуванні. Прийняли компромісне рішення: до військової угоди з більшовиками укласти політичну угоду про те, що більшовики виділять махновцям окремий район, де вони будуть продовжувати розбудову своєї Трудової федерації. Це було наївно, але на це сподівалися. Погоджуюся, це було помилкою укладати такий союз.

– Після того, як більшовики розгромили армію Врангеля, яка евакуювалася морем із Криму, вони майже одразу взялися за повстанську армію Махна. І хоча тоді Махно зумів вийти з пастки, але махновський рух отримав таку важку рану, від якої вже не міг оговтатися.

– Все ж таки, махновський рух швидше упав не під військовими ударами. Навесні 1921 року була оголошена Нова економічна політика, дуже специфічна стосовно селян, незабаром була оголошена амністія для повстанців, а потім влітку 1921 року був голод у махновських районах. Ці три події й зумовили занепад махновського руху.

«Загадка» гунів – історія українського народу незручна для всіх.                                                                                                           

Одним із найзагадковіших періодів української історії є епоха, коли на неозорих просторах України проживав гордий народ, який європейські історики дружно назвали гунами. Цей період є доступним для об’єктивного дослідження, але він став одним із найбільш сфальсифікованих і міфологізованих в світовій історії.

Якби ці події відбувалися на просторах Московії чи Німеччини, то, без сумніву, усе було б зрозумілим. А гунський період став би об’єктом гордості московитів, чи німців. Однак, центром і генератором неймовірних за своєю величчю та драматичністю подій V ст. стала саме Україна, а головною діючою особою — український народ.

Об’єктивний історичний аналіз і сумлінне дослідження першоджерел призвели б до переосмислення багатьох історичних процесів, а також перекреслили б багато міфів.

Довелося б визнати, що у V ст. українці створили могутню імперію скіфів, яка поставила на коліна Римську імперію. А це назавжди поховало би міф про слабкість українців та їхню споконвічну бездержавність.

Ця правда незручна для німців, котрі завжди вважали слов’ян неповноцінними. А в часи Великої Скіфії німці навіть ще власної держави не мали. Ця ж правда незручна і для московитів. Адже спростовується ціла низка міфів, які Московія сама собі вигадала.

Наприклад, про вищість і першість «великоросів» серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність «малоросів» від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу тощо.

Що ж можемо дізнатися про походження, рід занять і спосіб життя гунів, якщо гортатимемо сторінки офіційної версії їхньої історії? Ще у ІІІ тис. до Р. Х. у степах на північ від Китаю проживали племена хунну (у китайських першоджерелах — сюнну), головним заняттям яких було кочове скотарство. Десь на межі ІІ та І тис. у сюнну завершується процес формування родового ладу і виникає своя держава.

За кілька століть степовики розпочинають запеклу боротьбу з Китаєм, яка тривала тисячу років. Для захисту від аґресивної кочової імперії Сюнну китайці за наказом імператора Цінь Шихуанді навіть почали споруджувати Великий китайський мур.

У середині ІІ ст. сюнну були розгромлені. Велика кочова імперія розпалася, але 30 тис. найнепокірніших кочовиків подалися на Захід. А через 200 років із якогось дива вигулькнули у Європі. Значна частина Європи була підкорена гунами (так їх тепер стали називати). Центр імперії гунів історики розмістили на території Угорщини.

Після такого історичного подарунку мадярам десятки археологічних експедицій вирушили у різні кінці країни у пошуках слідів міфічних гунів. У музеях терміново почали вибудовувати вражаючі експозиції, наповнені картинами з уявними сценами життя кочовиків і восковими фігурами низькорослого, з кривими ногами та розкосими очима Аттили.

Також історики постаралися, щоб в усіх, хто вивчатиме чи просто цікавитиметься історією, зовнішній вигляд прийшлих степовиків викликав відразу та змушував гидливо кривитися.

Що ж в офіційній версії походження гунів є правдою, а що брехнею? Кочова імперія Сюнну (Хунну) не є вигадкою. Перша згадка про народ сюнну датується ще 2356 роком до Р. Х. Зазнавши поразки від китайських імператорів із династії Хань, частина сюнну вирушає на Захід.

Отож, усе, що стверджують прихильники азійського походження гунів, правда? Так, але лише до того моменту, коли кочовики хунну-сюнну під тиском Китайської імперії вирушають на Захід. До Європи степовики, як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.

Якщо вірити прихильникам азійського походження гунів, то азіати-монголоїди кілька століть перебували в Європі. Вони тероризували народи, громили Римську імперію.

За підрахунками вчених загальна кількість орди мала б сягати більш, ніж півмільйона людей. І при цьому кочовики не залишили після себе жодної серйозної пам’ятки матеріальної культури?

В Європі не знайдемо жодного топоніма, жодного міста чи географічного об’єкту, чиї назви були б тюрксько-азійського походження. А ще покажіть нам бодай одну європейську мову, яку хунну збагатили б своїми словами. Невже європейці після 300 років спілкування з кочовиками не запозичили бодай сотні їхніх слів?

Ніде у творах тогочасних істориків не згадується про навалу азіатів-хунну. Ніде в українських піснях, поемах, думах чи легендах ми не зустрінемо бодай натяку на присутність на наших землях азіатів хунну чи сюнну. Так само не зустрінемо їх і в європейських епосах і хроніках.

Але звернімося до свідчень стародавніх істориків. 124 року поет Діонісій Перієгет у своєму творі «Землеопис» згадує якихось уннів, котрі жили на просторах між Каспійським і Чорним морями.

Грецький географ, математик та астроном ІІ ст. Клавдій Птолемей у своїй «Географії» писав: «Між бастарнами і роксоланами живуть хойни». Бастарни в ті часи жили в Карпатах, а роксолани займали лівобережжя Дніпра. Отже, хойни (гуни) мешкали на етнічних українських землях.

Марціан Гераклійський (ІІІ ст.) повідомляв, що навколо Дніпра, за аланами, живуть хоани. Знову ж таки, на етнічних українських територіях.

Історик IV ст. Амміан Марцеллін писав: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом». Меотидою називали Азовське море. Приблизно на цих же територіях оселяє гунів й історик IV ст. Філосторгій. Про гунів, як про корінних жителів Скіфії-України писали також історики VI ст. Йордан і Прокопій Кесарійський.

То ідеологи азійського походження гунів мають рацію? Дикі кочові орди справді у IV ст. заполонили простори Європи? Але ж перші згадки про гунів на території України, залишені нам Клавдієм Птолемеєм, відносяться до ІІ ст. У цей час справжні хунну-сюнну ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід.

І з’являться в Європі лише через 200 років! Отже, коли Клавдій Птолемей у ІІ ст. писав про хойнів, які проживають між бастарнами та роксоланами, то мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший народ! І стародавні автори, описуючи гунів, навіть не згадують про їхнє азійське коріння.

Читаючи давніх істориків, можна скласти уявлення про зовнішній вигляд гунів. Ось що про них писав Прокопій Кесарійський (VI ст.): «Вони світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський».

В іншому місці цей же автор пише наступне: «Вони дуже високого зросту й величезної сили». Покажіть нам білошкірих, високих і фізично міцних азіатів!

Прокопій Кесарійський також засвідчив, що у VI ст. у Візантії була мода голити бороду, носити довгі вуса й оселедець. Візантійці називали це «гунською модою». «Вони не кочівники, здавна живуть осіло на плодючій землі.

Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один із одним та із сусідами чесно та справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів», — писав він. Чи нагадують ці описи диких степовиків-азіатів?

А в Х ст. Візантійський імператор і видатний історик того часу Костянтин Багрянородний писав про українців: «Цей народ називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджуватиме, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а Україну він називає Гунігард. Столицею цієї держави було місто Хівен, тобто Київ!

У ХІІ ст. ще один німецький хроніст, Гельмольд, у своїй праці «Хроніка слов’ян» також називав Україну Гунігардом. Не забуваймо, що мова йде про період, коли наймогутнішою державою Європи була Русь-Україна. А європейці продовжують називати українців гунами? Це при тому, що гуни начебто зникли ще півтисячі років тому?

Ще один учений ХІІ ст., Євстафій писав: «Унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Його сучасник Саксон Граматик також вважає українців-русичів і гунів одним народом.

І навіть у ХVІІ ст. шведський учений Олай Варелій писав, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом.

Жодного загарбання європейського континенту дикими азійськими кочовиками у IV ст. не було. Племена хунну в Європі ніколи не блукали, не розбишакували і жодного стосунку до української й європейської історії не мають!

А в Європі справді проживав великий народ, який стародавні історики називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими, міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна до «хунну», жодним чином не ріднить їх із азіатами.

Європейські гуни багато тисячоліть проживали на своїй території, від діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не були кочовиками.

Це був висококультурний і цивілізований європейський народ. Це була наша українська держава! Саме звідси гуни розпочали експансію проти сусідніх народів, створивши за якийсь час велетенську імперію з центром у Києві!

Імперія гунів стала найбільшою державою за всю історію української нації. І вона має стати об’єктом нашої особливої гордості!