Досвід світу

середа, 5 грудня 2018 р.

Українець-митрополит Арсеній Мацієвич: Замурований заживо за слово правди

Саму царицю Катерину ІІ звинуватив у порушенні прав Української Православної Церкви українець-митрополит Арсеній Мацієвич. За це він був живцем замурований у ревельській в’язниці-фортеці, де промучився чотири роки.
Волинський шляхтич Олександр Мацієвич народився у м. Володимирі 1697 р. в родині православного священика. Здобув гарну освіту: вчився в місцевій духовній школі, у Львівській і Київській академіях. У 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років. Це була людина нервова та палка, він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом, голосно повстав українець проти царського насильства.

У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на царицю та Синод… А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри…1. Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» і в такому стані держали до суду…
Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». 12 квітня митрополита позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир… Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла… Монах і солдат донесли на Мацієвича, його знову потягли на допити і погнали до Москви.
І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни…». Катерина змилостивилась над митрополитом — «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат…

Каземат у Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек (тут і буфет, і туалет) Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища…». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»…
28 лютого 1772 р. замурований у тісному казематі гіркий мученик митрополит Арсеній Мацієвич віддав душу Богові.

четвер, 29 листопада 2018 р.

Алімпій: Перший український художник, чиє ім’я збереглося

17 серпня 1114 р. у Києві у Печерській лаврі помер живописець і золотар Алімпій, перший живописець Русі, чиє ім’я зберегла історія.
Народився він близько 1050 р. у Києві. З 1083 р. навчався іконопису у грецьких майстрів, які оздоблювали Велику Успенську церкву Печерського монастиря. За словам Полікарпа, автора патерикового Слова, Алімпій «добре извыкъ хытрости иконнеи, иконы писати хытръ бе зело». При цьому трудився він не заради користі: третину зароблених грошей витрачав на самі ікони (матеріали, фарба), третину роздавав як милостиню і лише третину витрачав «на потребу телу своему».

До нашого часу збереглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська.


На іконі зображена Божа Матір, що сидить на престолі, на колінах у Неї Богонемовля. Праворуч від трону стоїть преподобний Феодосій, а ліворуч – преподобний Антоній Печерські. До 1288 року вона була в Києво-Печерському монастирі, потім стала головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська. Чому? Справа в тім, що чернігівський князь Роман Михайлович, перебуваючи в Брянську, осліп. Почувши про чудеса від ікони, писаної самим преподобним Аліпієм, він послав у монастир гінця з проханням прислати до нього в Брянськ ікону для зцілення. Ікону відправили разом зі священиком по річці Десні. Князь гаряче молився і почав прозрівати. Потім всі присутні заснували дерев’яний храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Після знищення комуністами монастирського собору з 1927 р. перебуває у Третьяковській галереї.
Василь Раєв. Алімпій. 1848 р.
Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, зруйнованого у 1934 р.
Мощі Алімпія знаходяться в Антонієвих печерах Києво-Печерської лаври.
Головне зображення:
Аліпій (Алімпій) Печерський, іконописець. Ікона над ракою з мощами. Києво-Печерська лавра.

субота, 17 листопада 2018 р.


Нестор Махно. Чому ми так мало знаємо про український самородок, військових талантів?

Нестор Махно (1888–1934), політичний та військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, відомий анархіст і тактик ведення партизанської війни. 1919 рік.  Про це пише radiosvoboda.org
7 листопада виповнюється 130 років від дня народження Нестора Махна. «Батько Махно» і махновці – одна зі значущих сторінок Української революції 1917–1921 років. На офіційному рівні цей ювілей не відзначається, адже в офіційну політику історичної пам’яті Махно вписується зі знаком мінус, як негативний персонаж. Утім, він був однією з найяскравіших постатей тієї доби, і очолюваний ним рух чинив дуже великий вплив на перебіг подій. Діяльність Махна виходить за межі Української революції – він був своєрідною проміжною ланкою між українською національно-визвольною боротьбою і російською громадянською війною. У значній мірі саме Махно двічі, в 1919-му і в 1920 роках, зумовив поразку російського білогвардійського руху.

Про Нестора Махна та очолюваний ним повстанський рух Радіо Свобода говорило з дніпровським істориком Дмитром Архірейським.
– Що відомо про дитячі й юнацькі роки Нестора Махна?
– Я думаю, в Україні немає людини, яка взагалі нічого не чула про Махна. Але, дійсно, навіть на рівні популяризації він залишається абсолютною легендою і багато хто взагалі не знає деталей його біографії.
Махно народився у незаможній селянській родині, був п’ятим сином, у ранньому дитинстві залишився напівсиротою – помер його батько. Дослідники говорять, що його дитинство було доволі скрутним і це так чи інакше визначило його характер, світогляд, відточило у ньому почуття, можливо, дещо гіпертрофованої справедливості. Але його коріння в його дитинстві.
– А як він прийшов у політику? Чим би ви пояснили його вибір – анархізм, і його успіх?
– Махно не отримав навіть повної початкової освіти. Вчився й не довчився, пробував бути учнем на ливарному заводі, пробував ще в юнацькі роки займатися сільським господарством. Наймитував, наймався то помічником конюха, то ще кимось.
Попри те, що він був учнем на ливарному заводі, не перетворився на пролетаря, натомість вступив у драматичний гурток. Полюбляв театральні вистави й там зійшовся з хлопцями, які вже входили до складу місцевої гуляйпільської групи анархістів.
Коли він ознайомився з азами анархізму, то це, напевно, відповідало його світогляду. Хлопці були жваві, одразу запропонували рішучі дії, на межі з терором. Напевно, це відповідало характеру молодого Нестора. У розпал першої російської революції 1905–1907 років відбулися перші експропріації. На жаль, ці «екси» інколи супроводжувалися вбивствами. Але хлопці не розкаювалися – вони вважали, що це політичний терор, що вони вбивали пособників режиму.
Як політик, Махно сформувався дещо пізніше, коли він потрапив під суд і його засудили до в’язниці. Він у тодішньому Олександрівську, Запоріжжі, відсидів декілька місяців, потім понад п’ять місяців – у Катеринославській в’язниці. Нарешті, потрапив до московської «Бутирки». Там відбувся його «університет», бо там він перезнайомився з непересічними представниками революційного табору: есери, більшовики, анархісти. Там Махно зійшовся зі своїм другом і соратником Петром Аршиновим, відомим анархістом. Почав багато читати художньої і політичної літератури.
Потім у своїх спогадах він не приховував, що це була школа його життя та університет, і саме там він розширив обрій знань і відточився як політик.
Історик Дмитро Архірейський
– Він, як і багато революційних діячів того часу, був самоучкою. Коли вороги Махна, зокрема російські білогвардійці, збирали якісь дані, то в них часто фігурувало, що, мовляв, за Махном стоять дуже освічені військові, нібито у його штабі полковник німецького генерального штабу. Хоча, насправді, в Махна не було ніяких професійних військових, його соратники були такими, як і він. Можливо, відбули строкову службу, але не більше. Як можна пояснити такі непересічні військові таланти молодого чоловіка, який щось читав, але не більше?
– Я, чесно кажучи, й сам не можу для себе пояснити цей феномен. У його оточенні офіцери були, тому що серед його однодумців було багато мобілізованих на Першу світову війну, вони закінчували школи прапорщиків, були офіцери воєнного часу.
– Але ж це не професійні військові!
– Так, на відміну від Червоної армії, наскільки відомо, махновці не брали до себе на службу військових фахівців. Він не був спортсменом, не був атлетом, у нього був зріст десь метр шістдесят – і при тому, він очолював кінні атаки. Краєзнавці переконують, що він міг розрубати людину шаблею, попри свої фізичні дані.
– Може це йому народні перекази приписують такі якості характерника?
– Це навряд. Але не забуваймо, що він з козацького краю, з вільностей Війська Запорозького. З дитинства був на природі, з дитинства знався з конями, його оточували такі ж сільські парубки. Він не був мобілізований до армії, оскільки перебував у в’язниці. Махно повернувся додому в 1917 році не для того, щоб зібрати розбишацьку зграю, а реалізовувати політичну програму. Проте подальші події змусили його взяти зброю до рук.
Навесні 1918 року німці й австрійці посунули в Україну. Будучи анархістом, у той час Махно солідаризувався з більшовиками й зі зброєю в руках бився проти німців до осені 1918 року. У цей час він поступово розвивав свій військово-організаторський талант. Від начальника волосної міліції, до командарма за буквально два роки – це доволі короткий час.
Махновщина – це рух, це багато людей. І Махно не був диктатором, не був лідером з необмеженою владою. У нього була правильна армія зі штабами, структурою. Його оточували не менш талановиті люди, з чудовим, у тому числі, військовим досвідом Першої світової війни.
– Це був низовий досвід, ці люди не обіймали високих посад.
– Так. Низовий досвід, але вони всі жили у той час, коли цей досвід розвивався дуже швидко. Махно перебував в оточенні цих людей, які зналися і на гарматній справі, і на кавалерійській справі. Він вчився й у своїх товаришів. Можливо, цим можна пояснити – чому так швидко. Але чому настільки талановито – напевно, це, як кажуть, від природи чи від Бога.
Нестор Махно (1888–1934)
– Махно очолював Революційну повстанську армію України (махновців) – так називалася його військо. Як у махновців складалися відносини з Українською Народною Республікою? Восени 1919 року був укладений ситуативний союз між Петлюрою та Махном. Чи були у цього союзу якісь перспективи?
– Махно укладав тричі союз із червоними, не один раз укладав союз із представниками української сторони. Цей союз з Петлюрою 1919 року був не перший. Тому що перші контакти союзницького формату відбувалися ще у листопаді-грудні 1918 року, коли зародилася Директорія й занепадав режим Скоропадського. Щоправда, це контакти не на рівні командарм Махно і головний отаман Петлюра. Махно тоді тільки формував своє військо у Південній Україні й контактував із місцевими, але вже пропетлюрівськими отаманами. Тому там певна прелюдія була.
Ставлення Махна до УНР було неоднозначне і можна відстежити певну еволюцію. Спочатку це були ворожі відносини. Десь Махно піддавався й більшовицькій пропаганді, а десь у нього були претензії до Центральної Ради. Тому що саме Центральна Рада уклала Брестський мир з кайзерівською Німеччиною, монархічною державою, яка прийшла сюди нібито як союзник Української Народної Республіки, але широкі верстви населення сприймали німців та австрійців як окупантів.
Від австрійців постраждала родина Махна, один з братів був розстріляний. Дуже багато односельчан, земляків Махна також постраждали, по суті, від окупантів. Дуже довго Махно притирався до патріотів незалежної української держави. На партизанському рівні він співпрацював з багатьма пропетлюрівськими отаманами, але чомусь не сприймав самого Петлюру, дуже критично до нього ставився. Просто Махно як анархіст не сприймав формат держави.
«Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду». Прапор махновців, 1920 рік
​– Але на піку своїх успіхів восени 1919 року Махно також створив державне утворення. Південноукраїнська трудова федерація довго не проіснувала, але все ж таки існувала.
– Це важко назвати державою, це був швидше намір. Як анархіст, Махно не бачив майбутнього у державному форматі. Він вважав, що прості люди, трударі, можуть самі без державного чиновництва, політиків і політичних партій організувати своє життя. Тобто вони організовуються в якісь осередки, громади, ради – не політичні, а швидше соціально-економічні, за територіальним принципом чи професійним – і налаштовують контакти між собою, включно до таких функцій як зовнішня політика. І тут посередник у вигляді чиновника не потрібен.
Хоча восени 1919 року Махно контролював значну територію, нормально налагодити таку організацію він не міг. Тому що по всьому периметру був атакований білими.
Махно не встановлював диктатуру, багато що спускав вниз для самоорганізації. Але знизу не готові були самоорганізовуватися. Потім він зіткнувся з тим, що все ж таки організатори потрібні з боку інтелігенції, з боку людей, в яких є досвід. А далеко не всі були готові допомагати махновцям у цих процесах.
Ця Трудова федерація нагадує прототип громадянського суспільства, який був реалізований пізніше у західних країнах. І це не дозволяє скептично ставитися до намірів, ідей Махна. Їх треба вивчати.
– Навіщо Нестор Махно, після того як більшовики двічі підступно били його в спину, втретє пішов з ними на союз восени 1920 року? Тоді більшовики намагалися добити й таки добили білогвардійську армію генерала Врангеля. На що він сподівався? І невже не розумів, що після перемоги над Врангелем, більшовики одразу візьмуться й за нього?
– На це питання і легко, й складно відповісти. Не треба забувати, проти кого було встановлено союз – проти білих. Білі для червоних були більш принциповим, найлютішим ворогом. Тому що вони асоціювалися з поміщицьким ладом, з царською Росією. Хоча ті ж генерали Денікін і Врангель швидше не були монархістами, а виступали за Установчі збори, Денікін і поміщиком ніколи не був – але так вони сприймалися у селянському середовищі. А більшовики, хоч і зрадники, хоч і кілька разів не просто розривали союз із Махном, а полювали на нього – тим не менш, у 1920 році все ще представляли революцію. Вони були, можливо, не дуже надійними, але товаришами по революційній боротьбі. Хоч махновці вже зіштовхнулися з більшовицькою практикою низовою, із їхнім ставленням до селян, із продрозкладкою тощо, у Махна все ще залишалася ілюзія якось їх переконати, що з таким принциповим революціонером, як він, більшовики мають рахуватися.
Тоді ситуація ще була невизначеною. Показово, що в листопаді 1920 року більшовики добивають Врангеля, а у березні 1921 року Ленін круто змінює курс, запроваджуючи Нову економічну політику. Чому? Тому що військово-політична перемога над політичними опонентами не переконала широкі верстви населення у тому, що більшовики саме та влада, яка їм потрібна.
Якраз влітку 1920 року широкими хвилями котиться селянський повстанський рух. Доти в зимовий час, як правило, повстанська боротьба припинялася, а взимку 1920-1921 років – ні. Усі три зимові місяці махновці воювали, й вся селянська Україна воювала. У Махна було таке відчуття, що попри перемогу над Врангелем, Червона армія може розсипатися у будь-який момент, вона складалася з мобілізованих силою селян. І ми знаємо чимало прикладів, коли ті чи інші підрозділи Червоної армії переходили на бік махновців.
Нестор Махно очима художника Юрія Журавля
– Але навіщо йому було допомагати більшовикам громити Врангеля? Він міг бути третьою стороною, яка могла з цього конфлікту мати великі дивіденди на свою користь.
– Припустімо, Врангель перемагає: його не зупинили під Катеринославом, під Юзівкою – і він йде далі. До речі, він тоді займав базові території махновців. І що далі?
У союз із Врангелем Махно йти не міг. Чимало махновських отаманів пішли на службу до Врангеля – їх потім розстрілювали або вішали самі махновці. Махну треба було визначатися. Він сподівався, що, уклавши союз із червоними, доведе свою відданість справі революції. Насправді, чимало його соратників були проти союзу з більшовиками. Там був розкол у махновському командуванні. Прийняли компромісне рішення: до військової угоди з більшовиками укласти політичну угоду про те, що більшовики виділять махновцям окремий район, де вони будуть продовжувати розбудову своєї Трудової федерації. Це було наївно, але на це сподівалися. Погоджуюся, це було помилкою укладати такий союз.
– Після того, як більшовики розгромили армію Врангеля, яка евакуювалася морем із Криму, вони майже одразу взялися за повстанську армію Махна. І хоча тоді Махно зумів вийти з пастки, але махновський рух отримав таку важку рану, від якої вже не міг оговтатися.
– Все ж таки, махновський рух швидше упав не під військовими ударами. Навесні 1921 року була оголошена Нова економічна політика, дуже специфічна стосовно селян, незабаром була оголошена амністія для повстанців, а потім влітку 1921 року був голод у махновських районах. Ці три події й зумовили занепад махновського руху.

понеділок, 12 листопада 2018 р.

«Загадка» гунів – історія українського народу незручна для всіх.                                                                                                           

Одним із найзагадковіших періодів української історії є епоха, коли на неозорих просторах України проживав гордий народ, який європейські історики дружно назвали гунами. Цей період є доступним для об’єктивного дослідження, але він став одним із найбільш сфальсифікованих і міфологізованих в світовій історії.
Якби ці події відбувалися на просторах Московії чи Німеччини, то, без сумніву, усе було б зрозумілим. А гунський період став би об’єктом гордості московитів, чи німців. Однак, центром і генератором неймовірних за своєю величчю та драматичністю подій V ст. стала саме Україна, а головною діючою особою — український народ.
Об’єктивний історичний аналіз і сумлінне дослідження першоджерел призвели б до переосмислення багатьох історичних процесів, а також перекреслили б багато міфів.
Довелося б визнати, що у V ст. українці створили могутню імперію скіфів, яка поставила на коліна Римську імперію. А це назавжди поховало би міф про слабкість українців та їхню споконвічну бездержавність.
Ця правда незручна для німців, котрі завжди вважали слов’ян неповноцінними. А в часи Великої Скіфії німці навіть ще власної держави не мали. Ця ж правда незручна і для московитів. Адже спростовується ціла низка міфів, які Московія сама собі вигадала.
Наприклад, про вищість і першість «великоросів» серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність «малоросів» від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу тощо.
Що ж можемо дізнатися про походження, рід занять і спосіб життя гунів, якщо гортатимемо сторінки офіційної версії їхньої історії? Ще у ІІІ тис. до Р. Х. у степах на північ від Китаю проживали племена хунну (у китайських першоджерелах — сюнну), головним заняттям яких було кочове скотарство. Десь на межі ІІ та І тис. у сюнну завершується процес формування родового ладу і виникає своя держава.
За кілька століть степовики розпочинають запеклу боротьбу з Китаєм, яка тривала тисячу років. Для захисту від аґресивної кочової імперії Сюнну китайці за наказом імператора Цінь Шихуанді навіть почали споруджувати Великий китайський мур.
У середині ІІ ст. сюнну були розгромлені. Велика кочова імперія розпалася, але 30 тис. найнепокірніших кочовиків подалися на Захід. А через 200 років із якогось дива вигулькнули у Європі. Значна частина Європи була підкорена гунами (так їх тепер стали називати). Центр імперії гунів історики розмістили на території Угорщини.
Після такого історичного подарунку мадярам десятки археологічних експедицій вирушили у різні кінці країни у пошуках слідів міфічних гунів. У музеях терміново почали вибудовувати вражаючі експозиції, наповнені картинами з уявними сценами життя кочовиків і восковими фігурами низькорослого, з кривими ногами та розкосими очима Аттили.
Також історики постаралися, щоб в усіх, хто вивчатиме чи просто цікавитиметься історією, зовнішній вигляд прийшлих степовиків викликав відразу та змушував гидливо кривитися.
Що ж в офіційній версії походження гунів є правдою, а що брехнею? Кочова імперія Сюнну (Хунну) не є вигадкою. Перша згадка про народ сюнну датується ще 2356 роком до Р. Х. Зазнавши поразки від китайських імператорів із династії Хань, частина сюнну вирушає на Захід.
Отож, усе, що стверджують прихильники азійського походження гунів, правда? Так, але лише до того моменту, коли кочовики хунну-сюнну під тиском Китайської імперії вирушають на Захід. До Європи степовики, як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.
Якщо вірити прихильникам азійського походження гунів, то азіати-монголоїди кілька століть перебували в Європі. Вони тероризували народи, громили Римську імперію.
За підрахунками вчених загальна кількість орди мала б сягати більш, ніж півмільйона людей. І при цьому кочовики не залишили після себе жодної серйозної пам’ятки матеріальної культури?
В Європі не знайдемо жодного топоніма, жодного міста чи географічного об’єкту, чиї назви були б тюрксько-азійського походження. А ще покажіть нам бодай одну європейську мову, яку хунну збагатили б своїми словами. Невже європейці після 300 років спілкування з кочовиками не запозичили бодай сотні їхніх слів?
Ніде у творах тогочасних істориків не згадується про навалу азіатів-хунну. Ніде в українських піснях, поемах, думах чи легендах ми не зустрінемо бодай натяку на присутність на наших землях азіатів хунну чи сюнну. Так само не зустрінемо їх і в європейських епосах і хроніках.
Але звернімося до свідчень стародавніх істориків. 124 року поет Діонісій Перієгет у своєму творі «Землеопис» згадує якихось уннів, котрі жили на просторах між Каспійським і Чорним морями.
Грецький географ, математик та астроном ІІ ст. Клавдій Птолемей у своїй «Географії» писав: «Між бастарнами і роксоланами живуть хойни». Бастарни в ті часи жили в Карпатах, а роксолани займали лівобережжя Дніпра. Отже, хойни (гуни) мешкали на етнічних українських землях.
Марціан Гераклійський (ІІІ ст.) повідомляв, що навколо Дніпра, за аланами, живуть хоани. Знову ж таки, на етнічних українських територіях.
Історик IV ст. Амміан Марцеллін писав: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом». Меотидою називали Азовське море. Приблизно на цих же територіях оселяє гунів й історик IV ст. Філосторгій. Про гунів, як про корінних жителів Скіфії-України писали також історики VI ст. Йордан і Прокопій Кесарійський.
То ідеологи азійського походження гунів мають рацію? Дикі кочові орди справді у IV ст. заполонили простори Європи? Але ж перші згадки про гунів на території України, залишені нам Клавдієм Птолемеєм, відносяться до ІІ ст. У цей час справжні хунну-сюнну ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід.
І з’являться в Європі лише через 200 років! Отже, коли Клавдій Птолемей у ІІ ст. писав про хойнів, які проживають між бастарнами та роксоланами, то мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший народ! І стародавні автори, описуючи гунів, навіть не згадують про їхнє азійське коріння.
Читаючи давніх істориків, можна скласти уявлення про зовнішній вигляд гунів. Ось що про них писав Прокопій Кесарійський (VI ст.): «Вони світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський».
В іншому місці цей же автор пише наступне: «Вони дуже високого зросту й величезної сили». Покажіть нам білошкірих, високих і фізично міцних азіатів!
Прокопій Кесарійський також засвідчив, що у VI ст. у Візантії була мода голити бороду, носити довгі вуса й оселедець. Візантійці називали це «гунською модою». «Вони не кочівники, здавна живуть осіло на плодючій землі.
Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один із одним та із сусідами чесно та справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів», — писав він. Чи нагадують ці описи диких степовиків-азіатів?
А в Х ст. Візантійський імператор і видатний історик того часу Костянтин Багрянородний писав про українців: «Цей народ називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».
Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджуватиме, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а Україну він називає Гунігард. Столицею цієї держави було місто Хівен, тобто Київ!
У ХІІ ст. ще один німецький хроніст, Гельмольд, у своїй праці «Хроніка слов’ян» також називав Україну Гунігардом. Не забуваймо, що мова йде про період, коли наймогутнішою державою Європи була Русь-Україна. А європейці продовжують називати українців гунами? Це при тому, що гуни начебто зникли ще півтисячі років тому?
Ще один учений ХІІ ст., Євстафій писав: «Унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Його сучасник Саксон Граматик також вважає українців-русичів і гунів одним народом.
І навіть у ХVІІ ст. шведський учений Олай Варелій писав, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом.
Жодного загарбання європейського континенту дикими азійськими кочовиками у IV ст. не було. Племена хунну в Європі ніколи не блукали, не розбишакували і жодного стосунку до української й європейської історії не мають!
А в Європі справді проживав великий народ, який стародавні історики називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими, міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна до «хунну», жодним чином не ріднить їх із азіатами.
Європейські гуни багато тисячоліть проживали на своїй території, від діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не були кочовиками.
Це був висококультурний і цивілізований європейський народ. Це була наша українська держава! Саме звідси гуни розпочали експансію проти сусідніх народів, створивши за якийсь час велетенську імперію з центром у Києві!
Імперія гунів стала найбільшою державою за всю історію української нації. І вона має стати об’єктом нашої особливої гордості!

субота, 10 листопада 2018 р.

Доклад доктора исторических наук


Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и ​​исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особо не выясненным является вопрос о претензиях и притязаниях Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.
В романе-исследовании В. Белинского (Страна Моксель или Московия / / Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствуют о коренном искажение истории Российской империи , направленном на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, Московия имеет «наследственные права» на Русь.
Обычное мошенничество московитов, присвоивших себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Теперь задача состоит в том, чтобы на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и аморальность московской мифологии.
Рассмотрим основные вопросы этой проблемы.
Московские, а позднее русские цари понимали, что без великого прошлого невозможно создать великую нацию, великую империю. Для этого нужно было украсить свое историческое прошлое и даже присвоить чужое. Поэтому московскими царями, начиная с Ивана IV (Грозного) (1533-1584), была поставлена ​​задача присвоить историю Киевской Руси, ее славное прошлое и создать официальную мифологию Российской империи.
На это можно было бы не обращать внимания, если бы эта мифология не затрагивала коренных интересов Украины, не был направлена ​​на полное уничтожение Украины – ее истории, языка, культуры. Время показало, что российские импершовинисты делали и делают все возможное для реализации этой задачи.
На протяжении веков, особенно с началом XVI в. в головы людей внушали и внушают, что Российское государство и российский народ берут начало от великого княжества Киевского; что Киевская Русь – колыбель трех братских народов – русского, украинского и белорусского; что россияне по закону «старшебратства» имеют право на наследие Киевской Руси. Этой жалкой ложью до сих пор пользуется российская историография и государственные деятели России, а также «пятая колонна» в Украине, в которую входят коммунисты, регионалы или бывшие регионалы в Верховной Раде.
Известно что:
– Во время существования государства Киевской Руси о Московском государстве не было ни одного упоминания. Известно, что Московское княжество, как улус Золотой Орды, основан ханом Менгу-Тимуром только в 1277 году. К этому времени Киевская Русь уже существовала более 300 лет;
– Нет никаких фактов о связи Киевской Руси с финским этносом земли «Моксель» и позже Московским княжеством с княжествами земель Киевской Руси до XVI в. В то время, как в 988 году состоялось крещение государства Киевской Руси, финские племена земли «Моксель» находились в полудиком состоянии.
Как можно говорить о каком-то «старшем брате», когда этот «старший брат» появился на свет несколько веков позднее русичей-украинцев. Он не имеет никакого морального права называть себя «старшим братом», диктовать человечеству правила существования, насаждать свою культуру, язык, мировосприятия.
Известно, что к концу XV в. не существовало русского государства, не было старшего брата «великорусского» и русского народа, а была Суздальская земля – ​​земля Моксель, а позже Московское княжество, входившее в состав Золотой Орды – державы Чингизидов. С конца XIII до начала XVIII в. народ этой земли называли московитами. Московские историки обходят молчанием вопрос о своем национальном происхождении.
Московиты, великороссы – кто они?
Московиты. В IX-XII вв. большой край от Тулы, Рязани и нынешней Московской области, меря, весь, мокша, чудь, мордва, мари и другие – все это народ «моксель». Эти племена стали впоследствии основой народа, прозвавшего себя «великороссы».
В 1137 г. на эти земли пришел младший сын киевского князя Мономаха – Юрий Долгорукий, который остался без княжеского стола в Киевском княжестве. Юрий Долгорукий начал княжение Рюриковичей на землях «Моксель», возглавив Суздальское княжество. У него от женщины местного племени родился сын Андрей, которого назвали «Боголюбским». Рожденный и воспитанный в лесной глуши в среде полудиких финских племен, князь Андрей порвал все связи с родительской дружиной и со старыми киевскими обычаями.
Юрий Долгорукий и Андрей Боголюбский
В 1169 г. Андрей Боголюбский захватил и разрушил Киев: пришел как варвар, который не чувствовал никакого родства со славянской святыней – Киевом.
За короткое время (50-80 лет) в каждое финское поселение был посажен князь из Рюриковичей, уроженец от матери-мерянки, муромчанки, мокшанки … Так появились на земле «Моксель» княжества: Владимирское, Рязанское, Тверское и другие.
В это время на земле «Моксель» начинают проникать отдельные миссионеры по распространению христианства. О массовом «перетекания» славян с Приднепровья на землю «Моксель», как это утверждают московские историки, не может идти никакой речи. Для чего славянам с плодородных земель Приднепровья идти через непроходимые чащи и болота тысячи километров в неизвестную полудикую глушь?
На базе христианства на земле «Моксель» начинает формироваться речь, которая со временем стала русской.
К XII в. на землях «Моксель» проживали только финские племена. Это подтверждают археологические раскопки А. С. Уварова («Меряне и их быт по курганным раскопкам», 1872 – 215 с.). В 7729 раскопанных курганах не обнаружено ни одного славянского захоронения.
Антропологические исследования А. П. Богданова и Ф. К. Вовка, проводившие изучение человеческих черепов, подтверждают отличные особенности финского и славянского этносов.
В 1237 г. на Суздальскую землю пришли татаро-монголы. Все, кто склонял голову, целовал сапог хана и принимал его подданство, оставались живыми и невредимыми, кто не хотел покориться – уничтожались. Владимирские князья Юрий и Ярослав Всеволодовичи покорились хану Батыю. Таким образом, земля «Моксель» вошла в состав Золотой Орды империи Чингизидов и ее военная сила влилась в военные силы империи.
Всеволодовичи
Возглавлял военную дружину земли «Моксель» в составе войска хана Батыя владимирский князь Юрий Всеволодович. Факт формирования в 1238 военной дружины из финских племен, которые использовались Батыем в завоевательных походах на Европу в 1240-1242 гг, является прямым доказательством установления власти хана в Ростово-Суздальской земле.
На период военного похода Юрия Всеволодовича на Владимирское княжество был посажен младший брат Юрия – Ярослав Всеволодович, который отдал хану Батыю своего восьмилетнего сына Александра Ярославича в аманаты (то есть заложники). Пробыв в Орде у Батыя с 1238 до 1252 г. Александр, названный и прославленный русскими историками как Невский, усвоил весь строй и обычаи Золотой Орды стал андом (кровным братом) сына Батыя Сартака, женился на дочери хана Батыя и впоследствии стал верным слугой Золотой Орды, возглавив Володимирское княжество (1252-1263). Он не участвовал ни в одной серьезной битве, все победы Александра Невского – жалкая ложь. Князь Александр просто не мог участвовать в столкновениях на Неве в 1240 г. и на Чудском озере в 1242 г. будучи еще ребенком.
Александр Невский
Следует отметить, что управленческая власть Ростово-суздальских князей была минимальной. Ханом Батыем для руководства княжеством (улусом) назначался наместник – большой баскак, ​​а на местах – удельные баскаки. Это были полновластные правители Золотой Орды, которые руководствовались законами Яссы Чингизидов.
Ложью российских историков является и то, что суздальские, а позже и московские князья были независимы от Золотой Орды. Первым правителем княжества (улуса) в ханской грамоте назван баскак или даруга, а князья считались на втором, а то и на третьем месте.
Ложью является и то, что Москва основана Юрием Долгоруким в 1147. Это миф, который не имеет доказательного подтверждения. Москва как поселение была основана 1272. В этом году была проведена третья перепись населения Золотой Орды. При первой переписи (1237-1238 pp.) и второй (1254-1259 pp.) поселение – Москва не упоминается.
Московия, как княжество, возникшее в 1277 г. по приказу татаро-монгольского хана Менгу-Тимура и было обычным улусом Золотой Орды. Первым Московским князем стал Даниил (1277-1303) (младший сын Александра т.н. «Невского»). От него берет начало династия московских князей Рюриковичей. В 1319 хан Узбек (об этом говорится в вышеназванном романе-исследовании В. Белинского) назначил своего брата Кулхана удельным московским князем, а с 1328 г. – Великим Московским князем. В русской исторической литературе названный, как «Калита», Хан Узбек, приняв ислам, уничтожил почти всех князей Рюриковичей. В 1319-1328 pp. прошла смена династии Рюриковичей на династию Чингизидов в Московском улусе Золотой Орды. А 1598 в Московии прервалась династия рода Чингисхана, которая началась от князя Ивана Калиты (Кулхана). То есть около 270 лет Москвой правили чистые Чингизиды.
Иван Калита
Новая династия Романовых (Кобылиных) в 1613 обязалась свято хранить древние традиции и принесла клятву на верность старой династии Чингизидов.
Московская православная церковь в 1613 г. стала стабилизирующей силой, которая обеспечивала хранение татаро-монгольской государственности в Московии.
Из приведенных данных видно, что Московия является прямой наследницей Золотой Орды государства Чингизидов, то есть, на самом деле татаро-монголы были «крестными отцами» московской государственности. Московское княжество (а с 1547 г. царство) не имело никаких связей в XVI в. с княжествами земель Киевской Руси.
Благоверный князь Александр Невский умоляет хана Батыя пощадить землю Русскую. Раскрашенная гравюра XIX в.
Великороссы. Племя великороссов или русский народ, как он сегодня называется, появилось около XV-XVII вв. среди финских племен: мурома, мере, веси и др.. Тогда появляется его история. Нет истории великороссов на земле Киевской! История великороссов начинается с «Залещанськой земли», с Московии, которые никогда не были Русью. Татаро-монголы, пришедшие на эти земли, внесли значительный вклад в формирование «великороссов». На психологию великорусскую наложили отпечаток заимствования татаро-монгольского инстинкта завоевателя, деспота, у которого основная цель – мировое господство.
Так в XVI в. сформировался тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве, ярости и жестокости. Этим людям не требовалась европейская культура и письменность, им чужды такие категории как мораль, честность, стыд, правдивость, человеческое достоинство, историческая память и т.п.. Значительная часть татаро-монголов в XIII-XVI вв. влилась в состав великороссов, из них начинают свою родословную более 25% российского “дворянства”. Вот некоторые фамилии татар, которые принесли славу империи: Аракчеев, Бунин, Грибоедов, Державин, Достоевский, Куприн, Плеханов, Салтыков-Щедрин, Тургенев, Шереметьев, Чаадаев и многие другие.
Чтобы присвоить историю Киевской Руси и увековечить эту кражу, великороссам надо было подавить украинский народ, загнать его в рабство, лишить собственного имени, уморить голодом и т.д.
Украинцев, которые проявились как нация в XI-XII вв., а возможно, и раньше, объявили «малороссами» и стали преподносить сию версию всему миру. За малейшее отступление от этой версии людей казнили, уничтожали, ссылали в ГУЛАГ. Советский период был особенно жестоким. За то время Украина потеряла более 25 миллионов своих сыновей и дочерей, погибших в войнах за интересы России, во время коллективизации, в ссылках и застенках.
Так «старший брат», «великоросс» заставлял жить «младшего брата», «малороссов» в жестоких «объятиях любви».
СОЗДАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОЙ МИФОЛОГИИ РОССИЙСКОЙ ДЕРЖАВЫ
Еще во времена княжения Василия III (1505-1533) в Московии зародилась идея величия, которую высказал представитель Московского православия монах Филофей: «Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть». С тех пор у русских зарождается мысль всемогущества и «богоизбранности», что «Москва – третий и последний Рим». Эти мысли распространялись и утверждались в Московии. Сколько крови было пролито московскими князьями, а позже – царями ради этой идеи-бреда.
В царствование Ивана IV (Грозного) притязания Московии на наследство не только Киевской Руси, а и Византийской империи усиливаются. Так, по преданию, шапка Мономаха, якобы подаренная киевскому князю Владимиру Мономаху его дедом – базилевсом Константином IX, считалась символом передачи власти Византией Киевской Руси. Учитывая то, что первым Суздальским князем был шестой сын Владимира Мономаха Юрий Долгорукий, то наличие в Московии этой шапки является «доказательством» наследственных прав московских правителей не только на Киевский великокняжеский престол, а и на наследство бывшей Византийской империи. Далее был составлено ложное завещание Владимира Мономаха о передаче «наследственных прав» сыну Мономаха Юрию Долгорукому, покорителю так называемой «Залещанськой» земли. Все это было выдумкой. На самом деле, шапка Мономаха была золотой Бухарской тюбетейкой, которую Хан Узбек подарил Ивану Калите (1319-1340), который приспособил эту тюбетейку для своего возвеличивания. (Логвин Ю. «Кобыла, Калита и тюбетейка «Мономаха» / / Время. – Киев, 1997, 27 марта).
Так называемая Шапка Мономаха
Иван IV (Грозный) впервые в 1547 г. венчался в церкви с титулом Московского царя, как «подражатель» греческих и римских императоров. Из 37 подписей, которые скрепили грамоту, присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались поддельными. Так Иван Грозный стал «наследником византийских императоров». Так узаконилась ложь.
Иван Грозный
Массированную государственную фальсификацию истории своего народа начал Петр I. Он впервые в 1701 г. издал указ об изъятии у покоренных народов всех письменных национальных памятников: летописей, хронографов, хроник, древних исторических записей, церковных документов, архивов и т.д.. Особенно это касалось Украины-Руси.
В 1716 г. Петр I «снимает копию» с так называемой Кенигсбергской летописи, где было показано «объединение» древнего летописания Киевского и Московского княжеств и обосновывалось единство славянских и финских земель. Однако доступ к «копии»-фальшивке, как и к самому оригиналу, был закрыт.
Фальсификатор Петр
Эта Петрова фальсификация стала основой для дальнейших фальсификаций – написание т. н. «Общерусских летописных сводов», в которых обосновывалось право Московии на наследственность Киевской Руси. На основе этих фальсификаций 22 октября 1721 г. Московия объявила себя Российской империей, а московитов – русскими. Так была украдена у законных наследников Киевской Руси – украинцев историческое название Русь.
Петр завез из Европы большое количество специалистов, в том числе и профессионалов-историков, которых привлек к написанию и фальсификации истории Российского государства.
Для этого каждый иностранец, поступил на государственную службу, давал присягу о неразглашении государственной тайны и обязывался никогда не покидать Московское государство. Возникает вопрос, какие могут быть государственные тайны при «обработке русской истории» древних времен? В любой цивилизованной европейской стране после 30-50 лет рассекречиваются все архивы. Российская империя очень боится правды о своем прошлом. Смертельно боится!
После Петра I, который превратил Московию в Российское государство, элита Московии начала задумываться о необходимости создания целостной истории собственного государства. За это дело тщательно взялась императрица Екатерина II (1762-1796), не допускавшая мысли о том, что в царском роду она может быть среди рядовой татаро-монгольской знати. Екатерина II, европейски образованный человек, ознакомившись с архивными первоисточниками, обратила внимание, что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной базы.
Екатерина II продолжила фальсификацию
Поэтому Екатерина II своим указом от 4 декабря 1783 создает «Комиссию для составления записок о древней истории преимущественно России» под руководством и присмотром графа А. П. Шувалова, в составе 10 выдающихся историков. Основная задача, которая была поставлена ​​перед комиссией, заключалась в том, чтобы за счет переработок летописей, написания новых летописных сводов и других фальсификаций обосновать «законность» присвоения Московией исторического наследия Киевской Руси и создание исторической мифологии государства Российского. Комиссия работала 10 лет. В 1792 г. «Екатерининская история» увидела свет. Работа комиссии проводилась в следующих направлениях:
– Сбор всех письменных документов (летописей, архивов и т.п.). Эта работа уже частично была сделана Петром I. Сбор материалов проводился не только из своей страны, а также из других стран – Польши, Турции и др..;
– Изучение, фальсификация, переписывание и уничтожение исторических материалов. Так были переписаны летописи: «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет», «Лаврентьевская летопись» и многие другие. Некоторые летописи переписывались по несколько раз, а оригиналы уничтожались или засекречивались.
Так, были засекречены «Скифская история» А. И. Лызлова, изданная в 1776 и 1787 гг.., «История Российская с древнейших времен» В. Н. Татищева, изданная 1747г. В «Скифской истории» А. И. Лызлова указывается, что жители Московии – это отдельный обособленный самобытный народ, ничего общего не имеет с Русью (мск), Литвой, поляками и т.д.;
– Написание новых «общерусских сводов», которые писались в XVIII в., а подавались так, что они XI, XIII, XIVвв. Все эти своды проповедовали «общерусскую идею». Это в то время, когда на киевской земле жили славянские племена (поляне, древляне, северяне и др.)., Которые уже были христианами, в «Залещанських» землях жили финские племена (мурома, меря, весь, мокша и др.). , которые находились в полудиком состоянии, и эти племена не имели в истории ничего общего вплоть до XVI в.;
– Для обоснования единства Киевской Руси и финских племен были написаны тысячи различных сводов. Все эти своды и летописи, как указывается в романе-исследовании В. Белинского, есть только в переписанном виде, и ни одного оригинала. НИ ОДНОГО!!
Все это указывает на невероятные по масштабам бесстыдства и наглости фальсификации при создании истории Государства Российского.
Нельзя вечно жить во лжи!
Пришло время, чтобы украинские историки написали правдивую историю Украины, которая основывалась бы не на сфальсифицированных Екатериной II летописях и заново написанных в XVIII веке «общерусских летописных сводах», а на исторических фактах, зафиксированных в документах, в частности таких стран, как Польша, Турция, Греция, Иран и др..
Люди должны знать правду.
Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор исторических наук

пʼятниця, 9 листопада 2018 р.

Олександра Соколовська – отаман Маруся: Грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк

Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.
Сонячна, ніжна непорочна юнка-гімназистка. І водночас – грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк.

Навіки 16-літня, діва-легенда Саша Соколовська – отаман Маруся!

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині – Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.
Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.
Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.
Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.
Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських – Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.
Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.
Дмитро Соколовський (сидить). Це й наступні фото – з виставки “Народна війна”
А наймолодша дочка Саша стала зв’язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.
Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.
Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.
Загони Дмитра Соколовського “як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район … отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг” – зазначала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 р.
“Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію” – писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.
Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров’я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.
“В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар’янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) – Гончар (Батрак) … , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський…” – нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові “Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського”.
А це були не найбільші з’єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь – отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва – Орлик, Лівобережжя – Ангел…
Данило Терпило, він же отаман Зелений з Трипілля (сидить)
Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.
Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.
25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.
У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону “бандітов” переходять червоноармійські частини. “8 июля, – згадував М. Сегал, – армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на “ревком”, знищивши 115 більшовиків.
Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували “трудові ради”, а також скликали повітовий селянський з’їзд для впорядкування життя у повіті.
“Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя”, – писала газета “Известия” у серпні 1919 р.
Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів “купили” зрадника (рідного кума – справа “тушок” живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.
Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника…
12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:
“Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:
1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського – вдові його – Надії Соколовській – пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень”.
Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав’язаних героїв.
Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:
“§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 … от 22 апреля, постановили: … 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов”.
Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка “4 кляси”, зміцнювала свою славу “сурмача” й організатора народних загонів.

Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.
Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня – допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня – Брусилів.
В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові…
Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри – Олександри.
Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.
Маруся Соколовська (автор невідомий)
Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював “граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки”. Він залишив нам оповідання “Отаманша Соколовська”, видане 7 вересня 1920 р.
Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:
“Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.
Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: “Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!..”
… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. … Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки… Я оберігаю…
Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут”.

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.
“Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. … Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: “Смерть ворогам України!” – писав К. Поліщук.
Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:
“Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. … Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом … серед селян Маруся була легендарною особою, … дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.
Яким лідером?
“Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини”
– переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.
Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся “здобула Київ і пару днів їм володіла”, як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках “Батьківщини” із Жанною д’Арк.
Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з’їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком…
На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.
Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: “Це буде мій останній наступ”. Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.
5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма “люїсами” на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень – на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад’ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.
“Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!” – гукнула побратимам.
Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.
Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:
“Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! …Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, – звернулась до мене, – беріть під свою команду “запас” і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.

Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.
Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.
Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав’язли у боронах і не могли тікати назад”.
Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки…
В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад’ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю…
Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.
На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: “Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!”
У статті використано матеріали з книг Костянтина Завальнюка і Тетяни Стецюк “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша “Маруся”)”, Романа Коваля “Багряні жнива Української революції”, “За волю і честь”, Клима Поліщука “Атаманша Соколовская”, добрі поради Василя Шкляра, яким автор дякує за святу роботу