Константинополь привел веские исторические доказательства того, что Украинская церковь никогда не относилась к РПЦ

Как передает replyua.net, Киевская православная богословская академия опубликовала исследование «Вселенский престол и Украинская церковь», в котором отчетливо прописано, что Вселенский патриархат никогда не предоставлял прав Московскому патриархату включить Киевскую митрополию в свою каноническую юрисдикцию. «Вселенский Патриархат никогда не предоставлял Киевской митрополии права устанавливать каноническую территорию Московского патриархата. Канонические границы российской церкви были определены, когда эта церковь была возведена до статуса патриархата в 1589 году, и никогда не были изменены никаким патриаршим или синодальным Томосом, Киевская митрополия никогда не принадлежала к этим границам», - сообщается в документах. 

В исследовании также говорится о том, что до 17 века киевские митрополиты могли получать рукопожатие от патриарха Константинопольского, а сама Киевская митрополия существовала с времен ее создания епархией Вселенского престола. «Положения, изложенные в патриаршем и синодальном "Акте" 1686 года подтверждают, что каноническая территория Киевской митрополии не была передана в Московский патриархат. Конечно, это все понимал Московский патриархат, именно поэтому он своевольно нарушил указанные условия и никогда не соблюдал их, потому что стремился самовольно включить Киевскую митрополию в свою каноническую юрисдикцию», - отмечается в документах. 

В исследовании также речь идет о том, что «в связи с тяжелыми историческими обстоятельствами, Вселенский Патриархат умалчивал о нарушениях и неспособности Московского патриархата соблюдать положения "Акта"1686 года, однако никогда не забывал, но и не игнорировал указанного». «Итак, Вселенский Патриархат имеет право и обязан проявлять должную материнскую заботу об Украинской церкви в каждой ситуации, когда считает это необходимым», - отметили исследователи документов.

Знання про те, хто ми приховують не лише московити – 

Чи знали ви про Праукраїнське державне утворення?

Одним із найбільш ранніх державних утворень на території сучасної України була держава західних горян (білих хорватів – жителів гір) – Біла Хорватія. Охоплювала вона території Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини.

Про це пише Олександр Ковалевський на сайті spadok.org.ua

Велика Хорватія залишила помітний слід в європейській історії. Тому й не дивно, що ця тема також стала об’єктом історичних спекуляцій. У першу чергу це проявляється у прагненні різних країн привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів.

Претендують на спадок Самослава й германці. Відомий франкський літописець VII століття Фредегар у своїй “Історії Франків” (Historia Francorum) назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що є панівною і досьогодні.

1742 р, Гійом Беліль

Однак, є кілька аргументів, які заперечують ці загальноприйняті тлумачення:

• По-перше, державне утворення Самослава не було першою державою слов’ян. Уже задовго до того на українських землях існувала Кіммерія, а пізніше – Велика Скіфія.
• По-друге, Велика Хорватія не могла бути державою чехів, словаків чи моравів, оскільки цих народів у той час узагалі ще не існувало. Натомість, їхні предки наприкінці першого тисячоліття до нашої ери жили на півдні Волині у верхів’ях річок Стир, Горинь і Тетерів (нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська і північна частина Тернопільської та Хмельницької областей). Тобто, пращурами сучасних чехів, словаків та моравів були, знову ж таки, праукраїнці.
• І, по-третє, Самослав ніколи не був франком. Навіть ім’я мав явно не франкського походження. Це уже пізніше хроністи назовуть його Само, щоб цим спрощенням надати його імені більш германського звучання. До того ж, чи міг бути франком князь, який, розгромивши аварів, усе своє подальше життя присвятив боротьбі з франками і завдав їм безліч ганебних поразок? І, звертаючись до франків, називав себе і свій народ псами, “які призначені для того, щоб усіх вас роздерти”. То ж чи був би Самослав таким жорстоким та непримиренним по відношенню до франків, якби вони були його земляками?

Крім того, відомо, що Самослав був язичником. Він мав 12 дружин, які народили йому 37 (!) дітей – 22 сина та 15 дочок. Франки ж на той час уже прийняли християнство. Отож, Самослав, якби був франком, теж мав би бути християнином.

А ще відомо, що князь зовсім не володів мовою франків. Тому під час перемовин з ворогами Самославові доводилося користуватися послугами перекладача Захарія. То ж чи був би йому потрібен тлумач, якби він був франком?

– І, нарешті, навіть у середньовічних хроністів ми зустрічаємо свідчення про його праукраїнське походження. Зокрема, Зальцбургський Анонім у своєму творі “Звернення баварів і хорутан” пише: “У часи славного короля франків Дагоберта… слов’янин по імені Самослав, живучи у хорутанів, був князем того племені”.

Тож повертаючись до історії Великої Хорватії, скажемо, що наприкінці VI століття нової ери території від середнього Дунаю до Західної Словаччини виявилися підкореними кочовиками-аварами, які на завойованих землях створили свій союз племен (каганат). Це було державне об’єднання паразитарного типу, яке базувалося на жорстокій експлуатації місцевого населення та пограбуванні сусідів. Тож не дивно, що це викликало опір праукраїнців, який незабаром переріс у велике збройне повстання.

Серед повсталих своїм розумом та військовими здібностями виділявся русин (білий хорват) Самослав. Він, зрештою, і був обраний ватажком повстання. Найперше новий вождь у 622-623 роках об’єднав усі найближчі племена у великий давньоукраїнський племінний союз, який під його проводом у 623 році розгромив аварів. А у 627 році Самослав був обраний королем новоствореної держави, на чолі якої він перебував 35 років, аж до своєї смерті у 662 році.

Так внаслідок визвольної війни виникла держава західних праукраїнців (білих хорватів) Велика Хорватія, яка, постійно розростаючись, на середину VII століття уже займала територію від Лужичі на півночі до Карінтії на півдні. На заході вона межувала з королівством франків, а на сході охоплювала землі західних словаків. Проіснувала ця держава, періодично то розпадаючися, то знову об’єднуючись, аж до початку ХІ століття, доки не була поділена між іншими європейськими країнами, які на той час набирали силу. Зокрема, частина Великої Хорватії (Стільське князівство) у часи Володимира Великого увійде до Київської імперії.

Тим часом… Головним своїм суперником Самослав цілком справедливо вважав франкську державу, де на той час правителем був Дагоберт І. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам праукраїнців на захід і південь. Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 році і під Унгостом у 633 році, праукраїнці захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію.

Ситуація набирала усе більш загрозливого для франків характеру. Протягом VII-VIII століть праукраїнці їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. І лише Карл Великий на початку IX століття зуміє зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід. Після смерті Самослава у 662 році створена ним держава розпадеться на чотири князівства:

• Нетранське (нинішня Словаччина)
• Краківське (назва походить від імені правителя Крака)
• Cтільське (Західна Україна)
• Хорватське (територія сучасної Чехії).

У середині 10 століття князь Славник зумів знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу. Але проіснує вона лише кілька десятиліть, доки не буде розділена між сусідами.

З давніх-давен серед жителів села Стільське, Миколаївського району Львівської області, ходили народні перекази про те, що на залісненому плато над їхнім селом колись у давнину існувало величезне місто. Про це говорили й місцеві топоніми та назви урочищ, балок, скель та лісів, якими здавна користувалися місцеві жителі. Наприклад, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Коморище, Гребля, Вежа, Підкоморище.

Наукові дослідження, розпочаті у 80-х роках минулого століття археологічною експедицією під керівництвом Ореста Корчинського, довели, що ці перекази не є красивою легендою. Під час розкопок було встановлено, що дійсно у 9-11 століттях на вкритій пралісом мальовничій Бібрсько-Стільській височині існувало середньовічне місто.

По ходу досліджень стало зрозумілим, що відкриття, зроблені науковцями біля Стільського, можна віднести до розряду сенсаційних. Чому? У чому ж особливість міста, відкритого археологами?

По-перше, вражають розміри городища. Це був середньовічний мегаполіс з великою кількістю військових, господарських, житлових та культових споруд, який разом з довколишніми поселеннями селян та ремісників, сільськогосподарськими угіддями та садами розкинувся на площі близько 200 квадратних кілометрів! Лише його укріплена частина, що знаходилася між сучасними селами Стільське, Ілів і Діброва, сягала понад 250 гектарів. Проживало у Стільському більше 40 тисяч городян, що є неймовірно багато для європейського міста епохи 9-11 століть.

По-друге, викликає подив і повагу система оборонних укріплень міста. Центральна частина городища була оточена земляними захисними валами загальною довжиною 10 кілометрів! Висота укріплень, побудованих за зразком Змієвих Валів, становила від 7 до 10 метрів. На вершині валів знаходилися дерев’яні стіни та високі вежі. Крім того, перед укріпленнями було викопано глибокий захисний рів. Залишки валів висотою до 3 метрів, оточених ровами, збереглися й до наших днів.

Центральний дерев’яний замок, у якому, очевидно, проживав князь із сім’єю та охороною, займав площу 15 гектарів. Крім того, оборонні вали були навіть посеред міста. А ще для нападників було приготовано багато усіляких неприємних сюрпризів у вигляді різноманітних пасток, захованих ям, самострілів, відкритих і пристріляних місцин тощо. Запасів їжі та амуніції вистачило б на цілий рік!

Допомагала оборонній системі міста й природа. З заходу городище було захищене стрімкими гірськими урвищами, а з півночі і півдня – глибокими ярами. І, як додатковий захист, – біля підніжжя міста протікала річка Колодниця. Таким чином, вдале поєднання природних перешкод та побудованих городянами потужних оборонних укріплень робило місто невразливим.

По-третє, дивує рівень економічного життя городища. Місто мало потужне виробництво. Десятки ремісничих майстерень продукували усе, що лише на той час придумали люди: чудову зброю, різноманітні залізні вироби, знаряддя праці, тканини, одяг, взуття, ювелірні прикраси, меблі, посуд, кінську упряж, засоби пересування (вози). Цілком зрозуміло, що усе це ремісниче розмаїття вироблялося на продаж, позаяк спожити усе, що витворили стільські майстри, городяни були не у змозі.

Торгівлі приділялася велика увага, оскільки вона була основою процвітання міста. Саме тому, довкола городища було побудовано чудові бруковані каменем дороги, одну з яких ученим пощастило розкопати. Крім того, городяни спорудили 11-кілометровий (!!!) водний канал, який сполучив річку Колодницю із Дністром. І вже зовсім неймовірне – на Колодниці було споруджено цілу систему шлюзів, що давало змогу регулювати рівень води у річці. Це, у свою чергу, дозволяло кораблям рухатись уверх по течії!

Але й це ще не кінець стільських див. Перекази повідомляють, що під городищем знаходилося підземне місто. І схоже, що це передбачення також є правдою. Перший дослідник Стільська Орест Корчинський стверджує, що методом біоенергетичного аналізу вдалося встановити, що під городищем на глибині кілька десятків метрів існує величезний зал рукотворного походження, площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів! Що це? – усипальниці знаті та духовенства, підземний храм, святилища, господарські та військові склади? Чи, можливо, місце захисту цивільного населення на випадок війни? Відповідь на це запитання ще чекає своїх дослідників.

Давні жителі Стільська були язичниками і тривалий час не визнавали християнства, яке з 11 століття волею київських князів почне проникати на їхні землі. Довкола городища збереглися могильники, кургани та культові дохристиянські центри. До наших днів дійшли вирубані у скелях язичницькі святилища та храми, а також печери, у яких жили волхви, а після прийняття християнства – монахи.

Крім того в околицях сіл Стільське, Дуброва, Ілів, Велика Воля і міста Миколаїв знайдено цілу низку підземних ходів та лабіринтів. Це, по-суті, велетенський комплекс, побудований за певним планом і з чітко визначеною метою. Особливо вражає система із семи сполучених між собою тунелів біля Миколаєва. Масштаб підземного будівництва дає змогу говорити про те, що підземелля активно використовувалися, і не лише у культових цілях. Очевидно, підземне місто мало також військове та господарське призначення.

Однак, Стільське городище не було єдиним у цьому регіоні. Останнім часом відкрито нові археологічні об’єкти у селі Кульчиці, Старе Село, у Жидачеві. А скільки ще не досліджено? Археологічні дані дозволяють нам впевнено говорити про те, що на території Верхнього Придністров’я знаходиться велика кількість давніх селищ, міст, фортець, укріплених районів та релігійних центрів.

А це, у свою чергу, свідчить про те, що у минулому на наших західних землях існувала велика, густонаселена і високорозвинена країна. Адже створити усе це можна було лише титанічними зусиллями велетенської кількості людей. А мобілізувати будівничих і організувати роботу було під силу лише потужній централізованій владі із чіткою системою державних інститутів.

Після смерті короля Самослава і подальшого розпаду Великої Хорватії Стільське городище, враховуючи його вигідне стратегічне розташування та рівень економічного розвитку, стало столицею новоутвореного Стільського князівства і кілька століть було головним містом краю. Але в 11 столітті городище приходить до занепаду і за якийсь час безлюдніє. Важко сказати, що стало причиною загибелі міста. Мало імовірно, аби воно було зруйноване загарбниками, оскільки вважалось невразливим. Можливо жителі добровільно залишили городище, наприклад, рятуючись від якоїсь епідемії.

Але загибель Стільська не стала фіналом історії білих хорватів. Й надалі існували та розвивались сотні їхніх міст та селищ, які за рівнем розвитку нічим особливо не поступалися Стільську. Пізніше русини-горяни увійдуть до складу Київської імперії, продовжуючи творити українську історію. А нащадками білих хорватів, цих славних творців української державності на наших західних теренах, є сьогоднішні лемки, бойки, гуцули та закарпатці.

"Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України"

03.06.2013 _ Михайло Галущак

Версія для друку

"У 1921 році уряд Петрушевича запропонував на розгляд Ліги Націй проект "Галицької Республіки" як держави трьох народів - українського, польського та єврейського. Однак на перешкоді стали нафтові суперечки між Великою Британією та Францією..."

Якщо говорити про "батьків-засновників" сучасної України, то ім’я Євгена Петрушевича, без сумніву, буде одним із провідних у цьому списку. 3 червня минає 150-річчя від його дня народження. Однак ми й досі не маємо змістовної біографії цієї постаті.

Історія Євгена Петрушевича – це історія президента Західноукраїнської Народної Республіки, якому пропонували очолити всю Україну.

Це історія організатора, який подав взірець правопорядку в контексті всієї Української революції 1917-23 рр.; історія заручника закулісних ігор Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, Великої Британії та Франції.

Це історія еміграційної самотності, впливу радянської пропаганди, непорозуміння з українським визвольним рухом, самопожертви та усвідомлення своєї місії.

Про життєвий шлях Петрушевича ми розмовляли з дослідником Української революції 1917-23 рр., доцентом кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Олегом ПАВЛИШИНОМ.

- Коли в українській історіографії починають відлік наших президентів від Михайла Грушевського, то одразу ж переходять до Леоніда Кравчука. Куди пропадає Петрушевич?

- Нерідко в популярній літературі вказано, що Євген Петрушевич був президентом Західноукраїнської Народної Республіки. Це не зовсім вірно буквально. Він очолював Українську Національну Раду – тимчасовий законодавчий орган ЗУНР.

Тоді титул "президент" вживали у значенні "голова" чи "керівник" інституції. Зокрема, Костя Левицького та Сидора Голубовича навіть офіційно називали "президентом уряду".

Кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Павлишин. Фото: Михайло ГАЛУЩАК

Однак Петрушевич за своїми повноваженнями був найвищим посадовцем ЗУНР, представляв її назовні, тому називати його президентом не є суттєвою помилкою. Тим більше, що 9 липня 1919 р. він був проголошений Диктатором й отримав одноосібну владу в ЗУНР.

- На Вашу думку, чому саме Петрушевич став президентом ЗУНР?

- Ще перед війною Петрушевич став одним з чільних українських політиків Галичини, був активним депутатом Державної Ради у Відні та Галицького Сойму [представницького органу Королівства Галичини - адміністративної одиниці Австро-Угорської імперії - ІП]. Його обирали заступником голови Українського Клубу в парламенті та соймі.

Тоді найбільш впливовим українським політиком краю був, безумовно, Кость Левицький. Однак очолювана останнім Загальна Українська Рада виявилася неспроможньою відстояти політичні інтереси українців Австрії в умовах війни та перестала існувати.

Євген Петрушевич

Керівництво українським рухом перейшло до Української Парламентарної Репрезентації, на чолі якої був Юліан Романчук. Той невдовзі передав головування Петрушевичеві, який, таким чином, опинився на провідних ролях українських політичних сил Галичини.

Саме Українська Парламентарна Репрезентація утворила у Львові Українську Національну Раду [до її складу увійшли депутати-українці iмперського парламенту, крайових сеймів Галичини і Буковини, представники церкви, партій і населених пунктів - ІП], яку також очолив Петрушевич.

- Якими повноваженнями він наділявся на цій посаді?

- Права та повноваження президента УНРади були визначені її Статутом та законом від 4 січня 1919 р. Президент мав скликати УНРаду і головувати на її засіданнях, а у випадку його відсутності цю функцію мав виконувати найстарший за віком заступник.

Крім Президії УНРади, яка керувала роботою законодавчого органу в час її сесії, УНРада створила постійний керівний орган – Виділ УНРади, який виконував владу голови держави. Виділ УНРади (9 членів) обирався пленумом УНРади, його головою як 10-й член був Президент УНРади.

Будинок у Львові, у якому Євген Петрушевич мешкав з сім'єю у 1892-1896 рр. Тепер  - вул. Винниченка, 2. Фото: Олег ПАВЛИШИН

До компетенції Виділу належало: призначати членів уряду; приймати заяви та рішення про відставку уряду; на внесення Державного секретаріату судівництва виконувати право амністії і помилування.

- Яке у нього було бачення розвитку ЗУНР?

- Уявлення Петрушевича щодо розвитку та політико-правового формату існування західноукраїнської держави змінювалося ситуативно.

Спочатку керівництво УНРади підтримувало ідею входження української держави до Австрійської федерації. Цей проект активно обговорювався в австрійських урядових та парламентарних колах з літа 1918 р. Західноукраїнська держава мала бути частиною цієї федерації.

Однак після капітуляції Австрії у Першій світовій війні федеративний проект завис у повітрі. Натомість із розгортанням українсько-польської війни у Східній Галичині українські військові та селянство краю в ультимативній формі вимагало від УНРади негайного проголошення об’єднання з УНР. В об’єднаній державі керівники ЗУНР планували зберегти автономний статус Східної Галичини.

У 1919 р. Петрушевич, розчарувавшись у державотворчому потенціалі українського руху Наддніпрянщини, обговорював, за певних обставин, проекти федерації з Чехо-Словаччиною і навіть з не більшовицькою Росією.

У 1921 р. в еміграції уряд Петрушевича запропонував на розгляд Найвищої ради країн Антанти (Британія і Франція з США та дрібнішими союзниками - ІП) і Ліги Націй проект "Галицької Республіки", як держави трьох народів: українського, польського та єврейського.

- Чим був зумовлений його перший візит у ранзі очільника української держави до Відня? І які були наслідки цього візиту?

- Петрушевич поїхав до Відня 20 жовтня 1918 р. у статусі голови Української Національної Ради для того, щоб оголосити ("нотифікувати") віденському урядові її утворення та домагатися передачі влади у Східній Галичині до рук українського представницького органу.

Адже після проголошення 19 жовтня 1918 р. самостійної держави на українських етнічних землях Австро-Угорщин, влада у Галичині й надалі перебувала в руках австрійського намісника. Петрушевич вимагав від Відня офіційного документу про перебрання влади українцями.

З моменту утворення УНРади політичний провід галицьких українців уникав революційної дії, а намагався отримати владу на підставі легітимного акту. Але австрійці утрималися від офіційного визнання УНРади та її прав. Хоча існувала легенда, що телеграма з відповідним рішенням все-таки була відправлена до Львова, а поляки її перехопили. Однак – це лише легенда.

Для того, щоб ініціативою не заволоділи польські активісти, українці 1 листопада 1918 р. встановили свою владу у Львові та повітових центрах Східної Галичини в силовий спосіб.

- Які були міжнародні розрахунки Петрушевича?

- Він не сподівався, що Австрійська імперія так швидко припинить існування у своїх територіальних межах [листопад 1918 р. – ІП].

Петрушевич уважав, що лідери Антанти на Паризькій мирній конференції підтримають ідею перетворення Австрійської держави на федерацію національних держав. А коли цього не сталося, він покладав свої надії вже на те, що Антанта визнає незалежність ЗУНР - на підставі права націй на самовизначення, яке було оголошене у відомих 14 пунктах американського президента Вудро Вільсона.

- Чи вдалось йому здійснити якісь реформи в ЗУНР?

Підхід УНРади до законотворчої діяльності був виважений. Її позиція була наступна: до часу ухвалення нових законів, які стосувалися тієї чи іншої сфери державного життя ЗУНР, залишалися в силі закони австрійської держави.

Найактуальнішою була земельна реформа – вона довго дискутувалась. Галичани спробували витворити власну аграрну програму з урахуванням специфіки історичних традицій та соціально-економічних умов краю.

Монета НБУ на честь Петрушевича

Керівництво ЗУНР залучило до обговорення проблеми повітові органи самоврядування та збори селян на місцях.

Підготовка аграрної реформи продемонструвала демократичність системи представницької влади – відкрита дискусія розкрила широкий спектр проблем на селі та визначила настрої селянства.

УНРада прагнула розв’язати аграрне питання не лише з метою забезпечення інтересів мало- і безземельного селянства, але й водночас створити умови для ефективного землекористування.

Однак через доволі короткий період існування ЗУНР цю реформу не вдалося втілити у життя.

Серед реалізованих реформ: надання державного статусу українській мові, українізація гімназій, впровадження в обіг гривні, цілий ряд законів та розпорядків щодо підготовки національних кадрів, формування органів центральної та повітової влади, організація військових округів тощо.

- Як Петрушевич ставився до об’єднання ЗУНР та УНР?

- За тих обставин, що склалися, він вважав, що це важливий, але вимушений крок. Петрушевич, безперечно, мав соборницькі переконання. Але, знаючи про нестабільну ситуацію в Наддніпрянщині, вважав, що тоді це об’єднання було не на часі.

Однак, як голова УНРади, 3 січня 1919 р. офіційно поставив на голосування і схилив депутатів до ухвалення Закону "Про злуку Західноукраїнської Народної Републики з Українською Народною Републикою". У цьому випадку він вже діяв, як державний діяч, відкинувши особисті сумніви і вагання.

У політико-правовому плані це об’єднання не було юридично досконалим. Існувала правова колізія – з одного боку, Євген Петрушевич став членом Директорії УНР й формально міг впливати на її рішення, а з іншого боку – уряд ЗУНР заперечував право Директорії чи Ради Народних Міністрів УНР давати будь-які вказівки галицькому керівництву. При цьому грошову допомогу приймав як належну.

- Які у нього були взаємостосунки з політиками УНР?

- Досить складні. Він негативно оцінював соціалістичні погляди Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Йому радше імпонувала ідеологія правих наддніпрянських партій, які знайшли собі осідок в Станиславові [нині Івано-Франківськ] і Петрушевич підтримував з їхніми діячами сталий контакт.

Коли Володимир Оскілко, за підтримки правих українських партій, намагався 29 квітня 1919 р. здійснити спробу державного перевороту в УНР, то він у своїх відозвах домагався, щоб українську державу очолив Євген Петрушевич.

9 червня 1919 р. повстав проти влади Петлюри полковник Петро Болбочан. У цей самий день Петрушевич був проголошений диктатором ЗУНР. Є цілий ряд документів та свідчень, що ці три події були взаємопов’язані. Чимало наддніпрянських політиків справді прагнули, щоб Петрушевич очолив УНР.

- Чому УНРада 9 червня 1919 р. надала Петрушевичу права Диктатора? І наскільки цей термін відповідав дійсності?

- Мотивувалось це потребою сильної руки, адже в результаті масованого наступу польських військ серед військового та цивільного керівництва ЗУНР запанувала розгубленість.

Спочатку вище офіцерство Галицької армії запропонувало стати диктатором полковнику Вікторові Курмановичу, однак той через погане здоров’я відмовився. Тоді військовики вирішили, що перебрати владу та відповідальність повинен Петрушевич. В результаті він став одноосібним керівником республіки та її збройних сил.

Екзильний уряд Петрушевича - колегія уповноважених Диктатора у Відні

Однак, з юридичного погляду, це рішення було не зовсім легітимним, адже диктатура та процедура її впровадження не була передбачена жодними законами ЗУНР. З іншого боку, офіційне оформлення диктатури також викликало сумніви – за уряд його підписали троє міністрів, включно з головою РДС Сидором Голубовичем, за Виділ УНРади – сам Євген Петрушевич.

Уряд Петлюри не бажав визнавати Диктатури. Щоб нівелювати статус і впливи Диктатора та створити альтернативу його владі, Кабінет Народних Міністрів УНР 4 липня 1919 р. утворив у своєму складі спеціальне Міністерство по справах Західної Області. Новостворену структуру, яку нерідко називали "Міністерство для Галичини", очолив діяч Української соціал-демократичної партії, депутат УНРади Семен Вітик.

- Чому Петрушевич вирішив перевести Галицьку Армію за Збруч для допомоги УНР?

Галицька Армія відступила перед польським військом, яке підсилили дивізії генерала Галлера. Без зовнішньої підтримки УГА вже не мала шансів самостійно відвоювати Львів.

Обговорювалися ідеї переходу збройних сил ЗУНР на територію Румунії чи Чехо-Словаччини. Але зрештою Петрушевич ухвалив рішення, щоб армійські частини перейшли у Наддніпрянщину.

Петлюра особисто прохав Петрушевича, щоб Галицька Армія вступила у боротьбу з більшовиками. Як виявилося пізніше, у об’єднаних військових силах УНР галицькі формування були найбільш дисциплінованими та боєздатними.

- Як Петрушевич сприйняв домовленості Петлюри з Пілсудським?

- Звісно, що зречення Галичини заради визнання і підтримки Польщею УНР Петрушевич і більшість УНРади сприйняли негативно – як зраду соборницьких інтересів.

В результаті галицькі представники вийшла зі складу загальноукраїнської делегації на Паризькій мирній конференції. Петрушевич жодним чином не підтримав і об’єднаного походу української та польської армій на Київ.

- Що стало критичною точкою для того, щоб Петрушевич переїхав на еміграцію?

- Критичний момент наступив з загрозою вступу до Кам’янця-Подільського більшовицьких або польських військ. Диктатора ЗУНР могли арештувати або знищити фізично.

У нього ще була думка вирушити до Одеси, де у той час перебували частини УГА, і там домагатись прибуття з Італії інтернованих галичан, яких на Апеннінах налічувалося близько 100 тисяч. Він мав надії на створення нової, чисельнішої і більш боєздатної армії.

Однак, дорога на південь України стала небезпечною - і Петрушевич зі своїми урядовцями та офіцерами виїхав через Румунію до Відня і вже звідти розпочав свою міжнародну діяльність за визнання ЗУНР.

- Наскільки впливовою була його еміграційна діяльність?

- До березня 1923 р. він мав юридичні підстави представляти українців Східної Галичини перед міжнародними чинниками. Цікавим є той факт, що Петрушевич, який серед українців продовжував титулувати себе Диктатором ЗУНР, на міжнародній арені називав себе Головою чи Президентом УНРади.

- Які можна виокремити здобутки його еміграційної діяльності?

- До головних його еміграційних здобутків слід віднести, насамперед, широкий розголос українського питання в Європі та світі. Петрушевич зустрічався з провідними європейськими політиками, офіційно звертався до Ліги Націй з надати право українцям Східної Галичини творити національну державу. Як наслідок – міжнародні інституції не раз обговорювали українську справу.

Будинок у Відні, в якому у 1918-1923 рр. розташовувалося посольство ЗУНР (сучасний вигляд). Фото: Соломія ОМЕЛЯН (Відень) та Ігор ХОДАК (Львів)

Однак на перешкоді прагненням Петрушевича стали економічні суперечки між Великою Британією та Францією. Перша у правах на Східну Галичину підтримувала українську сторону, друга – Польщу.

На початку 1923 р. Франція отримала від польського уряду право на експлуатацію нафтових родовищ у Дрогобицько-Бориславському басейні.

Зі свого боку, Франція дала Британії свободу дій щодо нафтовидобутку в Мосулі та Ірані. Щойно ці питання були закріплені відповідними документами, вирішення долі Східної Галичини не забарилося.

14 березня 1923 р. у Парижі відбулося засідання Ради Амбасадорів у складі послів від Франції, Італії, Великої Британії та Японії. Рада ухвалила рішення про включення Східної Галичини до складу Польщі.

- Чому на еміграції у Петрушевича виникли проблеми з галицькими політиками?

- До 1923 року галичани - хоч і нарікали на ефективність дипломатичної діяльності Петрушевича, закидали йому присутність в екзильному уряді двох його племінників - однак на загал підтримували його. Але все змінилось після рішення Ради Амбасадорів.

Тоді політичні партії поставили питання про недоцільність перебування Петрушевича на посаді очільника українського проводу в еміграції. Проте, він усе ж таки вирішив продовжити свою міжнародну діяльність.

На цьому етапі його погляди і розійшлись з провідною тоді партією Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) та підпільною Українською Військовою ОрганізацієюЄвгена Коновальця.

- Які ж у нього тоді були політичні розрахунки?

- Він сподівався, що посприяти встановленню української державності у Східній Галичині зможе Радянський Союз. Такі розрахунки були наслідком позитивних вражень Євгена Петрушевич від процесів українізації у Радянській Україні на початку 1920 рр.

Це, до речі, стосується не лише його. У Радянську Україну повернулись: Михайло Грушевський, Михайло Лозинський, Семен Вітик, Степан Рудницький, Юліан Бачинський та інші відомі діячі.

Головним противником української державності в Галичині Петрушевич вважав Польщу. Він вважав, що Німеччина разом з Радянським Союзом, рано чи пізно розпочнуть війну з Польщею і тоді галицькі українці отримають ще один шанс вибороти для себе незалежність.

- Маловідомою є історія про політичний заповіт Євгена Петрушевича. Про що у ньому йшлось?

- Коли у 1938 р. більшовицький агент Павло Судоплатов здійснив замах на Євгена Коновальця – постало питання, хто очолить націоналістичний рух. Провід Організації українських націоналістів перейшов до Андрія Мельника, який у той час ще не мав беззаперечного авторитету серед оунівців.

Будинок на Ейзенахерштрассе, 59 у Берліні, в якому мешкав Євген Петрушевич. Фото: Олександра БІНЕРТ

І тоді, для скріплення позицій Мельника, один із лідерів Фронту Національної Єдності Дмитро Паліїв, за посередництвом Осипа Думина, звернувся за підтримкою до Петрушевича. Колишній очільник ЗУНР у спеціальному документі призначив Андрія Мельника провідником колишніх вояків УГА, які замешкали в Західній Україні.

- Яка була на це реакція серед діячів українського визвольного руху?

- Цей заповіт був відомий лише вузькому колу діячів. Щоб не наражати Мельника на репресії з боку спецслужб, текст призначення не був оприлюднений.

- Коли Німеччина напала на Польщу у 1939 р. Петрушевич відправив Гітлеру листа. Про що у ньому ішлося?

- У цьому листі Петрушевич писав, що українці прагнуть до державної самостійності. Однак українська державність була несумісна з нацистськими планами опанування Східної Європи. І зрозуміло, що жодної реакції з боку гітлерівського керівництва не могло бути.

- У 2002 р. прах Петрушевича перевезли із Берліну до Львова і перепоховали на Личаківському цвинтарі. Чому ж його не перепоховали у Києві?

- Не думаю, що був би сенс перепоховання у Києві, оскільки життєвий шлях Петрушевича пов’язаний, насамперед, з національно-визвольним рухом у Галичині.

Однак дуже прикро, що це перепоховання було організоване тільки на місцевому рівні – на урочисту церемонію не прибули вищі посадовці України, як це личило б при вшануванні державного діяча такого рангу.

- Чи стане Євген Петрушевич загальнонаціональним героєм? Як нам зараз ставитись до цієї постаті?

- Не думаю, що є потреба глорифікувати Петрушевича як загальнонаціонального героя, однак його роль в історії є безсумнівно видатною.

Українська державницька традиція, яку в різний спосіб формували лідери національно-визвольних змагань 1917–1923 рр.: Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, стала найвагомішим чинником кристалізації національної ідеї в наступні десятиліття, промотором визвольного руху та головною правовою підставою відновлення незалежності у 1991 р.

Непростим було повернення Петрушевича від фактичного забуття 1930-х–1940-х років до національного пантеону. Його могила на берлінському цвинтарі була загублена. Щойно заходами Об’єднання українців правників-іміґрантів у Торонто (голова – д-р Семен Шевчук) вдалося дізнатися про місце його поховання й встановити у 1959 р. скромний пам’ятник на могилі.

Викладач Українського Вільного Університету п. Ірина Спєх з чоловіком Степаном біля могили Євгена Петрушевича в Берліні

Погляди Петрушевича на українську державність та шляхи її здобуття змінювалися. Поза прорахунками у зовнішньополітичних орієнтаціях, Петрушевич залишався прикладом шляхетності та чесності у вчинках, як для своїх прибічників так і для недругів.

Урядовці його екзильного уряду, на підставі домовленостей з польською владою, повернулися у 1920-х рр. з Відня в Галичину і зберегли, переважно, свій професійний статус та майно. Петрушевич продовжив боротьбу в еміграції й помер у злиднях. Самопожертва та усвідомлення своєї місії провідника народу – головні його риси як державного діяча.

Розстріляний з’їзд: знищення кобзарів та лірників у Харкові

Сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще у 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам “от Москвы до самых до окраин” спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати “доблесні” органи.

У грудні 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів.

Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.

Після прийняття потрібних рішень незрячих співців під приводом поїздки на зібрання народних співців народів СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Розташувавши незрячих кобзарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР почав розстріл. Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.

У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти “класово-ворожими”.

Після цієї події почали друквати тільки “викривальні” матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: “Сумнівні бандуристи…під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох” або “… треба прийняти найрішучіші заходи щодо викорінення кобзарського націоналізму”.

До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: “Кобза таїть в собі небезпеку, бо надто міцно пов’язана з націоналістичними елементами української культури, з козацькою романтикою Запорозької Січі. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів”.

Шукати інформацію про “розстріляний з’їзд” в радянській пресі -— марна справа.

Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії.

Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Інформація не повна, тут усього 72 особи.

Кобзарі

• БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1890 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
• ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
• ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
• ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
• ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
• ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
• ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
• ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
• СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
• ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
• ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
• ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
• ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
• ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
• ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
• КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
• КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
• ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
• МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
• МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
• ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
• ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
• ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
• ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
• СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
• СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
• СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
• ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
• ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
• ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
• НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
• ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
• ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
• ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
• ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
• ПАСЮГА Степан Артемович.
• ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
• РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
• РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
• СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
• СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
• ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
• КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
• КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
• КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
• ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
• МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
• МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

Лірники

• БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
• БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
• ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
• ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
• ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
• ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
• ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
• ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
• ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
• ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
• КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
• КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
• КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
• КІШКА Петро. З Чернігівщини.
• ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
• МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
• МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
• МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
• МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
• ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
• ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
• ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області.

НАС НЕ ТАМ ВЕСНА ЗУСТРІЛА...

Світить сонце, світить ясне. Українська повстанська пісня.

Сідай, двійка! Чому оцінка в українській школі стала вироком для дитини.

Оцінка – це універсальний інструмент визначення рівня знань. У тій чи іншій формі вона наявна в будь-якій системі освіти. Вчителю вона допомагає стежити за динамікою освітнього процесу, а учневі – фіксувати особисті успіхи. Але в нашій країні оцінка стала чимось більшим. EtCetera з’ясував, що не так з оцінюванням українських школярів.

ВИРОК. В українській школі процес оцінювання публічний. Оцінки оголошуються вголос і часто супроводжуються коментарями на адресу учня. Тому часто дитячий страх пов’язаний не стільки з самою оцінкою, скільки з тим становищем, в яке вона його ставить: що скаже вчитель, як подивляться однокласники, чи не будуть розчаровані батьки? І публічність оцінок ще можна було б зрозуміти, якби в наших школах діяла система рейтингів, як, наприклад, у Південній Кореї. У цій країні оцінки впливають на позицію в шкільному рейтингу. Рейтинг – це обличчя школи, її репутація і репутація її спонсорів, її місце в національній системі. Це також лице самого учня – його пропуск в університет, наприклад, факт його попадання або непопадання в 1% кращих учнів країни.

В Україні публічне оцінювання, покликане бути прийомом заохочення, стало прийомом подавлення без будь-якої на те причини (хоча це явище жодна причина виправдати не може). Оцінок чекають як вироку, а супровідного коментаря – як зачитування обвинувачення.

НЕКОРЕКТНЕ ПОРІВНЯННЯ. Публічні оцінки ніяк не стимулюють дітей намагатися вчитися краще. У такій системі кожен лише отримує підтвердження свого статусу. І все б нічого, якби не порівняння з іншими учнями, якого взагалі не повинно бути (за правилами, дітей можна порівнювати лише з ними самими: «в порівнянні з минулим семестром твої успіхи стали кращими»). Відмінники ставляться в приклад відстаючим, середнячків застерігають від долі двієчників тощо. Виходить, що гідними учнями є тільки ті, хто отримує «відмінно». Але ж у кожного своя «стеля», свої особливості і сильні сторони.

Порівняння дітей між собою створює нездорову атмосферу в колективі і шкодить відносинам між учнями, стає причиною цькування.

ТІЛЬКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТ. Ще одна проблема української системи оцінювання в тому, що вона заснована на фіксуванні результату і ніяк не відображає проміжні досягнення дитини в процесі виконання того чи іншого завдання. А часто саме з проміжних досягнень формується позитивна думка дитини про себе і про процес навчання. Тому що суть цього оцінювання – у фіксуванні виключно позитивних моментів: «У цьому місці твоє креслення виконане найбільш точно»; «Твій почерк в цьому рядку був найкращим»; «Усі приклади з третього по шостий у тебе вирішені абсолютно вірно». У цьому випадку проміжні успіхи компенсують фінальний результат, якщо він не зовсім хороший. Однак учителі найчастіше зосереджують увагу на помилках, за які і була знижена оцінка.

ВСЕ ДЛЯ НУШ. Змінюючи концепцію освіти з впровадженням Нової української школи, МОН закликає вчителів і батьків переглянути і свої погляди на оцінювання. Цей процес не повинен травмувати дитину, завдавати їй найменшого психологічного дискомфорту. Звідси рекомендації уникати негативної оцінки успіхів учнів, таких як «не знає», «не вміє», «не вивчив». Ці вирази, наприклад, можна замінити на: «потрібно приділити увагу…», «тема вимагає додаткового опрацювання» тощо. Вітається індивідуальне спілкування педагогів з батьками і дітьми з докладним поясненням не тільки результату оцінювання, а й старань дитини в процесі їх досягнення.

А ось старшим дітям не пощастило – їм від традиційних оцінок нікуди не дітися. Залишається лише сподіватися на коректність і професіоналізм педагогів, які можуть і не перетворювати оцінку в покарання за помилки.