Группа "Рождество" =Молодость=

Відтепер департаменти освіти не можуть вимагати звітів щодо проведення заходів у школах

23.12.2016

1 132282

МОН починає дебюрократизацію роботи шкіл. Відтепер департаменти (управління) освіти не можуть вимагати звітів щодо проведення виховних, позаурочних, позашкільних заходів, що не передбачені законодавством, також не дублюватимуться на паперовому носії документи, що вже складені в електронній формі з дотриманням усіх вимог. (Закон України про електронні документи та електронний документообіг)

Про це йдеться у наказі Міністерства освіти і науки України  № 1593 від 22.12.2016.

Документ було підготовано за результатами спільного дослідження МОН та ГО «ЕдКемп Україна» – «Діти і папери: як досягти балансу у школі». В проекті взяли участь понад 9 тисяч освітян, дослідження допомогло виявили критичні точки документообігу в роботі учителів і шкільних адміністрацій.

За результатами проведеного дослідження також створено робочу групу для оновлення Типової Інструкції з діловодства у загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності. До групи, крім співробітників Міністерства, увійшли учителі й директори шкіл та представники громадських організацій.

Насамперед робоча група розгляне необхідність таких документів:

• «Облік дітей шкільного віку за територією обслуговування навчального закладу»;
• «Звіт про відвідування семінарів, круглих столів, тренінгів тощо»;
• «Документація з працевлаштування / продовження навчання випускників/-ць 9-х та 11-х класів»;
• «Плани та звіти з проведення виховних предметних заходів».

Саме ці папери учителі під час опитування майже одностайно рекомендували скасувати. Також послідовно буде розглянуто кожен документ із номенклатури справ та процес, який передує його створенню. Це дозволить знайти оптимальні рішення для вивільнення часу освітян для роботи з учнями.

Нові механізми відпрацьовуватимуться вже у 2017 році у пілотних регіонах – Харківській та Львівській областях і м. Києві.

Інформує МОН України

MIHICTEPCTBO ОСВІТИ I НАУКИ УКРАЇНИ

НАКАЗ

№ 1593 від 22 грудня 2016 року

Про результати дослідження
«Діти і папери; як досягти балансу в школі»

Із метою реалізації одного з пріоритетів освітньої політики Уряду щодо дебюрократизації освітньої діяльності та впровадження результатів дослідження «Діти і папери: як досягти балансу в школі» (http://bit.ly/childrenandpapersfinal), проведеного Міністерством освіти і науки України спільно з громадською організацією «ЕдКемп Україна» НАКАЗУЮ:

1. Затвердити склад робочої групи з дебюрократизації шкільної діяльності згідно з додатком.

2. Робочій групі:

1) до 15 березня 2017 року розробити проект оновленої Типової Інструкції з діловодства у загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності та подати для оприлюднення її на офіційному сайті Міністерства освіти і науки України для громадського обговорення;

2) до 15 березня 2017 року розробити перелік та проекти розпорядчих документів, що регламентуватимуть спрощення діяльності педагогів і адміністрації навчальних закладів системи загальної середньої освіти з ведення шкільної документації, урегулювання питання щодо здійснення вчителями обліку дітей шкільного віку за територією обслуговування навчального закладу, написання планів та звітів стосовно проведення виховних, предметних заходів, відвідування семінарів, круглих столів, тренінгів та подати для оприлюднення зазначені вище перелік та проекти на офіційному сайті Міністерства освіти і науки України для громадського обговорення;

3) до 10 квітня 2017 року розробити та подати на затвердження програму реалізації пілотного проекту з дебюрократизації освіти у Львівській, Харківській областях та м. Києві.

3. Департаментам (управлінням) освіти і науки обласних та Київської міської державних адміністрацій припинити практику:

1) звітування, що не передбачено законодавством, загальноосвітніми навчальними закладами стосовно проведення виховних, позаурочних, позашкільних заходів;

2) дублювання на паперовому носії документів, складених в електронній формі з дотриманням вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

4. Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти (Кононенку Ю. Г.) спільно з робочою групою запровадити моніторинг оцінювання та коригування запроваджуваних заходів, а також можливості реагування на виявлені випадки порушення досягнутих рішень.

5. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Хобзея П. К.

Міністр                                                                                                              Л. М. Гриневич

 

 

 

 

Paul Manandise – Небокрай (офіційний кліп)

Причини неуспішності дітей у школі

Що таке неуспішність?

• «Не відповідна нормативним критеріям результативність шкільного навчання, яка виступає наслідком нездатності дитини повноцінно засвоїти навчальний матеріал і виконувати навчальні завдання» (Степанов Сергій Сергійович, психолог).
• «Неуспішність – це успішність дитини, нижче рівня, що прогнозували на підставі її здібностей» (Керол Бейнбрідж, експерт у питаннях про обдарованих дітей).

​Термін «неуспішність» – це один з найбільш популярних термінів, яким оперують школи, батьки та вчителі. Проте різні люди розуміють його по-різному.

Дослідження довели, що майже всі люди користуються лише невеликою частиною своїх розумових здібностей. Інакше кажучи, ніхто з нас не досконалий, якщо мова йде про повне використання свого потенціалу. Тобто всі ми невстигаючі учні, які не в повному обсязі застосовують свої здібності вчитись і досягати чогось.

Для дітей питання про «неуспішність» може мати серйозне побічне значення. Багато дітей, які підпадають під цю категорію учнів, демонструють яскраво виражений розрив між вродженими здібностями й тим, чого вони дійсно досягають у класі. Основна ознака неуспішності зазвичай проявляється в молодших класах школи, і проблема стає серйознішою в міру того, як діти дорослішають і переходять в старші класи. У певному сенсі, цей тип неуспішності може бути деструктивним.

Однак більшість дітей цієї категорії можуть просто не використовувати свої здібності в повній мірі. Просто погляньте на їх шкільний щоденник і зверніть увагу на коментарі вчителів: «Не старається! Може працювати набагато краще!». Там можуть бути навіть скарги й попередження батьків про незадовільну роботу дитини. Наявний цілий ряд причин, чому діти не викладаються на уроках повністю.

Причини дитячої неуспішності

Що викликає неуспішність дітей? Чи існують які-небудь генетичні параметри, які відіграють активну роль у процесі? Чи можуть будь-які зовнішні чинники призвести до неуспішності? Крім медичних і психологічних факторів, що призводять до неуспішності в дітей (ці причини знаходяться поза компетенцією й полем зору цієї статті), до неуспішності також призводить ряд зовнішніх причин. У багатьох випадках основною причиною, чому діти максимально не розкривають свій потенціал, є те, що відстаючі діти, можливо, просто не оволоділи мистецтвом досягати своїх цілей.

Неуспішність дітей може виникнути через причини, пов'язані зі школою й сім’єю (як у комбінації, так і окремо).

Можливі причини, пов'язані зі школою

• У класі відсутня цікава атмосфера, яка інтригує й кидає виклик (у хорошому розумінні слова).
• Надмірна конкуренція.
• Відсутність конкуренції.
• Конфлікти між учителем та учнем.
• Деякі форми зниженої здатності до навчання.
• Повільне навчання.
• Занадто великий тиск однолітків.
• Відсутність видимих можливостей для прояву творчих здібностей.
• Інертність, відсутність гнучкості у шкільній програмі. Явна невідповідність здібностей дитини шкільній системі.

​Можливі причини, пов'язані з сім’єю

• Розбіжності або конфлікти між батьками.
• Надмірна батьківська опіка над дитиною.
• Відсутність проявів любові та прихильності батьків.
• Відсутність батьківської уваги.
• Проблеми зі здоров'ям.
• Конфлікти між братами й сестрами.
• Занадто великий тиск батьків, які вимагають від дитини постійно демонструвати високі результати.
• Брак самовіддачі та старань дитини на уроці.

​Більшість тих дітей, які відстають, проявляють такі ознаки

• Вони дезорганізовані й недисципліновані.
• Вони зазвичай забувають виконувати домашні завдання, не пишуть реферати та ігнорують шкільні контрольні роботи.
• Вони не виконують свої завдання.
• У них безлад на партах, у підручниках і навчальних матеріалах.
• Вони не слухають ні вчителів, ні батьків.
• Вони завжди неуважні й неспокійні.
• Вони занадто багато розмовляють зі своїми однокласниками й дивляться у вікно на уроках.
• Їх навички навчання незадовільні.
• Вони постійно виправдовуються й захищаються.
• Вони нудьгують у класі.
• Вони, однак, вважають, що позакласні заходи цікаві та захоплюючі.
• Низькі оцінки їх не бентежать. Насправді, вони ставляться до низьких оцінок байдуже.
• Вони можуть звинувачувати вчителів у своїх низьких оцінках.
• У них є великі мрії, але вони не вважають, що повинні наполегливо працювати, щоб досягати великих результатів.
• Вони не визнають цінності справжніх зусиль.
• Іноді вони бувають занадто самовпевненими, не проявляючи ні зусиль, ні прагнень. Вони хочуть досягати великих цілей, але не знають, як це зробити.
• Вони не вміють ставити перед собою реальні цілі й зазнають невдачі через таку неефективність.

​Фактично, у дітей з поганою успішністю відсутнє почуття віри у власні сили. Насправді, відстаючі діти – це хороші учні, хоча вони не знають про свою реальну цінність. Вони не вважають, що можуть стати кращими у своєму класі. Батькам і вчителям необхідно вилікувати цей стан дітей якомога швидше та спрямовувати їх у бік досягнення більш високих результатів у навчанні.

10 особливостей, які варто запозичити з японської системи освіти

В світі японців сприймають як розумну, ввічливу націю з хорошим здоров’ям. Але чому вони настільки унікальні та відрізняються від інших? Пошуки відповіді на це запитання привели до їхньої системи освіти.

Ми любимо повторювати, що "Все геніальне — просте", і водночас продовжувати пошуки складних варіантів чи шляхів вирішення певних питань. Показником того, що не варто так робити, є система освіти в Японії. 

Ця країна — одна із найуспішніших та найрозвинутіших в світі, і такою її робить не хтось, а самі її жителі. То, можливо, вони знають якийсь секрет, що допомагає в цьому?

Якщо в когось виникло таке запитання, згадаєте знову фразу "Все геніальне — просте".

Отож, чого нам варто повчитись в японців, щоб теж не пасти задніх? Почнемо з освіти!

1. Спочатку манери, потім — знання

В японських школах учні не складають жодних іспитів, поки їм не виповниться 10 років, тобто до 4 класу. Протягом цього періоду вони здають невеликі тести.

Вважається, що ціль перших 3 років в школі — не судити дітей за знання, а навчити їх хороших манер та розвинути характер. Дітей вчать поважати інших людей, бути добрими з тваринами та природою. Вони також вчаться як бути щедрими, співчутливими та чуйними. Окрім цього, їх також навчають витривалості, самоконтролю і справедливості.

2. Навчальний рік починається 1 квітня

В той час, як в більшості шкіл та університетах навчальний рік починається в вересні або жовтні, в Японії це — квітень.

Перший день в школі там дуже часто співпадає з одним із найкрасивіших явищ в природі — цвітінням вишень. 

Навчальний рік в Японії поділений на 3 семестри: 1 квітня — 20 липня, 1 вересня — 26 грудня та 7 січня — 25 березня.

Діти, які навчаються в Японії мають протягом літа 6 тижнів канікул. Окрім цього, у них є двотижневі перерви взимку та на весні. 

3. В більшості шкіл нема прибиральників

В японських школах учні самі прибирають в класах, кафетеріях та туалетах. Їх ділять на невеликі групи та розподіляють задання протягом року. 

Згідно із японською системою освіти, прибирання за собою вчить дітей працювати в команді і допомагати один одному, а ще таким чином вони вчаться поважати свою роботу та роботу інших.

4. В школах готують стандартизовані обіди, які учні з’їдають в класі

Японська система освіти робить все можливе, щоб забезпечити учнів здоровою та збалансованою їжею. В державних початкових та середніх школах обід готують відповідно до стандартизованого меню, яке розробляють не лише кваліфіковані кухарі, але й фахівці в області охорони здоров’я.

Учні їдять в класі разом з вчителем. Це допомагає налагодити позитивний зв’язок між ними.

5. В Японії популярні позашкільні семінари

Для того, щоб потрапити в хороший навчальний заклад, більшість японців відвідують підготовчу школу або приватні позашкільні семінари, які проводяться ввечері. 

Незважаючи на те, що у японських учні 8-годинний навчальний день, вони вчаться також протягом вихідних та канікул. То ж не дивно, що в Японії дуже рідко дітей залишають у тому ж класі на ще один рік.

6. Крім звичайних предметів учні вивчають японську каліграфію та поезію

Принцип японської каліграфії, або шодо, полягає в намочуванні бамбукової кисті в чорнило та використання її для написання ієрогліфів на рисовому папері. Для японців — це ціле мистецтво, яке не менш популярне, ніж традиційний живопис. 

Хайку — одна із форм національної поезії, в якій використовуються прості вирази, щоб передати глибокі емоції. Такі заняття вчать дітей поважати їхню культуру та традиції.

7. Учні носять шкільну форму

Майже у всіх середніх школах від учнів вимагають носити форму. Завдяки цьому в навчальному закладі усувається соціальний бар’єр. А ще — шкільна форма згуртовує дітей.

8. Рівень відвідуваності шкіл в Японії досягає 99,99%

Мабуть, кожен із нас прогулював уроки в школі, але японські учні не роблять цього. Вони навіть не спізнюються на заняття.

Окрім цього, близько 91% школярів завжди слухаються вчителів.

От скажіть, в якій ще країні зможуть похвалитись такою статистикою?

9. Результат випускного тесту вирішує майбутнє учня

Після закінчення середньої школи японські учні здають дуже важливий екзамен, який вирішує їхнє майбутнє. Випускник може обрати один коледж, де б він хотів вчитись, однак цей заклад має певний бал для вступу. Якщо майбутній студент не набирає його, то не проходить.

Конкуренція дуже висока — лише 76% випускників шкіл продовжують навчання після школи. І це не дивно, адже навіть період підготовки до вступу в ВИШ називається в Японії “екзаменаційне пекло”.

10. Роки в коледжі — найкращі роки в житті японців

Пройшовши через “екзаменаційне пекло”, майбутнім студентам хочеться неабияк відпочити. Тому дуже часто роки навчання в коледжі називають канікулами перед влаштуванням на роботу. 

Ну що — нічого складного, чи не так?!

Як не треба проводити відкритий урок!

Дуже цікава стаття була опублікована в журналі "Завуч". Пише вчителька... 

Читають теж учителі... 
Висновки кожен робить самостійно...

Колеги, я пропоную вам прочитати цей матеріал, а потім обговорити його на методичній нараді, наводячи конкретні приклади з нашої діяльності.

У прагненні успіху немає меж і кордонів, є нові висоти. Останнім часом я вже не можу дивитися відкритіуроки насамперед з однієї причини: суперечність між гума­ністичною риторикою про суб’єкт - суб’єктністосунки, особистісно зорієнтований підхід та інші атрибути педагогічного гуманізму, з одного боку, і тимиманіпуляціями та фо­кусами, до яких вдається вчитель у роботі з учнями, які ледь встигають реагувати на Його на команди.

Суб'єкт — це той, хто діє сам, бо йому так потрібно, і він знає, навіщо, і розуміє, чому саме так. А учень на такому уроці — як па­цієнт у хірурга: наркоз ввели і щось із ним роблять. Зрозуміло, що для користі, але що і як — не­зрозуміло. Та й розуміти не хочеться, прокинусь — побачу, що відрізали.Тобто щохвилини на уроці учень і не здогадується, що з ним буде далі. З такого погляду відкритий урок іще гірший від традиційного (коли можна передбачити, що з тобою буде далі: після опитування — пояснення, можна буде розслабитися).

Отже, маємо перше «не треба». Не треба перетворювати учня на пацієнта.

Парадоксально, але факт: часто саме намагання врахувати всі вимоги до «демократичного й гуманістично­го» уроку призводить до ще більшої дезорієнтації дитини в просторі уроку.

Наприклад, вибір теми відкрито­го уроку.Часто за таку тему оби­рають помітний афоризм, парадокс, проблемне питання тощо. З погляду активізації пізнавального інтересу такий прийом виправданий, але тема уроку й головне питання — це ме­тодологічно різні частини уроку. А методисти зазвичай ще й вказують на необхідність дотримуватися формулювань тем, визначених програмою на основі державного освітнього стандарту й закріплених у календарно-тематичному плані. Проблема в тому, що якщо на дошці одразу написано тему, то вона часто містить підказку або відповідь на запитання-каталізатор пізнавальної ді­яльності учнів, тому інтриги немає.

Варіанти оголошення теми:

·       тему виводять самі учні в про­цесі розв'язання титульної проблеми, при цьому спільне формулювання теми може стати способом організації рефлексії та підбиття підсумків уроку;

·       формулювання теми не мас містити відповіді на запитання, а тільки встановлювати межі по­шукової діяльності;

·       визначити тему уроку за до­помогою проблемного запитання: «Яку тему нам необхідно вивчати сьогодні, щоб наше знання про... стало вичерпним?» або «Як ви вва­жаєте, чому ми відійшли від логіки підручника й почали вивчати саме цю тему?»;

·       якщо на минулому уроці ви­вчали «А», то абсолютно логічно, що справжній урок присвячений «Б», й очевидно, що наступний урок буде про «В» (головне, щоб цієї логі­ки дотримувався вчитель, особливо на перших уроках навчального року, які відкривають новий розділ або велику тему).

Наступний момент — поста­новка мети й завдань на уроці. Сьогодні всі вже знають, що учні мають знати принаймні мету уроку.

Типові помилки:

1.    Учнів часто мучать запитан­ням: «Якої мети ми сьогодні маємо досягти?»

2.    Упродовж першої половини уроку учнів нудно водять манівця­ми до формулювання мети уроку. А оскільки діти не розуміють усі ці маневри, вони ніяк не можуть здогадатися, чого від них хочуть.

3. Учнів намагаються спонукати до формулювання дидактичної, а не пізнавальної мети уроку, розкри­ваючи перед ними всю педагогічну «кухню». Але не варто надто багато часу витрачати на формулювання мети, оскільки пізнавальна мета для дитини стає очевидною, коли визначають тему, і потребує тільки уточнення й вербалізації.

Тобто, не треба витрачати час на виведення теми та мети уроку тільки заради формулювання теми та мети. Усе це мас сприяти тому, щоб дитина одразу долучилася до значущої, зрозумілої, доступної для огляду діяльності. Саме це й на­зивається актуалізацією на уроці.

Наступне «не треба»: не треба починати урок з вислову: «Сьогод­ні ми проведемо урок у незвичній формі!» Як правило, цю фразу вимовляють з інтригою в голосі. Але навіщо? Якщо вчитель дає урок у своєму класі, цим він викриває се­бе і перед глядачами («Отже, він так узагалі не працює, але перед нами вирішив виявити оригінальність!»), і перед дітьми («Он як перед комісією виступає, а зазвичай він, виявляєть­ся, халтурить!»). Якщо ж учитель дає відкритий урок у новому для себе класі, він принижує цією фразою діяльність «рідного» для класу вчителя (підтекст — «А ось до мене так з вами не працювали!»).

Але найчастіше вчитель має рацію в одному: ця форма для нього і класу незвична. До чого це призво­дить на відкритому уроці? Учитель не може впоратися з новою для нього формою, урок «розповзається», втра­чаючи цю незвичну форму, діти в ній не вміють діяти, тому багато часу витрачають на опанування атрибутів нової форми.

Що ж робити - не брати оригі­нальні форми? Звісно, ні. Але важ­ливо пам'ятати, що використання будь-якої нової форми передбачає певні  правила педагогічної «техні­ки безпеки»:

1.    Жодних нових форм на уро­ці - усе слід апробувати хоча б кілька разів до відкритого уроку. Ви масте знати, які процедури дітям складно виконувати, як це подолати, як чіткіше давати інструктаж тощо. Це приходить тільки з досвідом.

2.    Будь-яка з цих «нових» форм не просто дидактична, вона універсальна для організації і навчальної, і позаурочної ді­яльності Відпрацьовуйте їх у всіх точках освітнього простору, тоді вони будуть для вас органічними, ваша поведінка природною, і жодні модифікації цієї форми в екстремальних умовах відкритого уроку не стануть для вас несподі­ванкою.

3.    Пам’ятайте, що кожна форма має свої атрибути, ознаки. Гра, діалог, групова робота, досліджен­ня, подорож, проект тощо — часто на відкритих уроках форма не відповідає змісту - тому що відбувається на уроці.

Наприклад, учитель каже: «А зараз ми і нами проведемо до­слідження. У вас на столах мікро­скопи, мікропрепарати й інструкція до виконання дослідження. Розпочинайте». Ми попросили в дітей цю інструкцію. Виявляється, за нею вони мали виконати таку послідов­ність дій: налаштувати мікроскоп, покласти на предметний столик мікропрепарат, розглянути його, виявивши різні стадії дроблення за­плідненої яйцеклітини, і замалювати побачене.

Отже, вчитель зовсім не розуміє, що таке дослідження. Або вчитель заявляє: «Виробництво чавуну ми будемо вивчати у формі гри. Гра називається "Виробнича нарада". На порядку денному — доповідь головного інженера про виробни­цтво чавуну. Головним інженером буду я". Зрозуміло, що гра на цьому уроці звершилася, не розпочав­шись. Тому, використовуючи певну форму (метод, прийом, технологію), слід уважно вивчити її атрибути, зрозуміти її відмінність від інших педагогічних засобів і уважно ви­вчити методику її організації.

Які мої рекомендації щодо від­критого уроку? Стартувати необхід­но від стандарту — обов'язкового мінімуму змісту освітніх про­грам. Оскільки сьогодні ситуація зі стандартами доволі зрозуміла, необхідно знати такий документ, який називається кодифікатор, — саме він визначає основні одиниці змісту освіти в конкретній освітній галузі. На його основі розробляють контрольно-вимірювальні матеріали для ДПА. Але — це для високої точності. Більшість педагогів, відповідаючи у відповідь на за­питання: «На що ви орієнтуєтеся, визначаючи зміст уроку?» — на­зивають у дев'яноста випадках зі ста підручники і програми. Вони вважають, що до них автори програм і підручників уже співвіднесли про­понований до вивчення матеріал зі стандартами.

4.  Пам’ятайте, що форма і зміст взаємопов’язані. З одного боку, форма визначає зміст — тобто об­рана форма потребує своєрідної переробки навчального матеріалу. Наприклад, зміст уроку на тему «Виробництво чавуну» у формі гри, діалогу, проекту й дослідження буде різним, тобто вчитель по-різному пе­реробить матеріал і учні по-різному його інтерпретують. З іншого боку, зміст визначає форму — тобто не кожен зміст може набути форми. Складно організувати, наприклад, гру на тему «Енергетичний обмін» або дослідження на тему «Основні поняття генетики».

Наступна група «не треба» пов'язана ті змістом навчального матеріалу.

Типові помилки:

1.    Прагнення підвищити рівень складності матеріалу майже до рівня вишу, демонструючи цим високий рівень роботи з учнями. Стандарти придумали і для того, щоб захистити дітей від сваволі вчителя. А принцип науковості в дидактиці розглядають у парі з принципом доступності. Тому дотримуйтеся міри

2.              Прагнення зробити матеріал доступним для дітей призводить до його зайвої примітивізації, навіть вульгаризації. Але ж принцип до­ступності в дидактиці доповнюється принципом науковості!

3.    3 цієї причини вчителі часто прагнуть використати цікавий додатковий матеріал. Небезпека полягає в тому, що чим цікавіший цей додатковий матеріал, то більша ймовірність, що запам’ятається саме він, а не основний зміст уроку.

4.            Учителі найчастіше пам’я­тають лише один компонент змісту — предметний. Зрозуміло, що це найбільш очевидний компо­нент, зазначений у стандартах, програмах, підручниках. Але це тільки «знання про світ» (за термінологією В. Розанова), а без доповнення його «знанням про пізнання» і «знанням про того, хто пізнає» зміст освіти не може бути повним.

Наступне «не треба» пов'язане з вибором засобів.

По-перше, на відкритому уроці не треба зловживати пояснювально-ілюстративним методом. Зрозуміло, що зовсім без нього не обійтися — це головний спосіб передавання інформації. Але невипадково цей метод іноді називають «каналізаційним» — інформація передається в одному напрямку, через що цей метод є малоефек­тивним. Щоб під час лекції учень мав змогу залишатися суб’єктом пізнання, недостатньо тільки до­давати «елементи бесіди». Тут або треба бути оратором, оповідачем найвищого класу, який талановито, парадоксально, яскраво подає (а не викладає!) матеріал.

Ну, і простіший варіант — зав­дання на слухання. Ідеальне по­єднання — захопливе натхненне викладання з неординарними завданнями на слуханні: знайдіть суперечність у моїй розповіді; від­новіть послідовність подій; складітьзапитання до моєї розповіді так, щоб, відповідаючи на них, можна було відновити розповідь; відповідайте після моєї розповіді на запитання, до того ж, безпосередньої відповіді в оповіданні не буде, але буде ідея, яка вам вкаже шлях.

Слухання — лише один вид діяльності. Оптимально за урок дитина мас змінити 4 - 7 видів ді­яльності. Не треба гнатися за кіль­кістю різновидів діяльності. Доволі невмотивовано часто виглядають ко­манди вчителя: «А тепер пограймо». «А зараз ми з вами зробимо проект», «А тепер об'єднайтеся в групи, у нас буде групова робота».

Визначимося, на що ми опира­тимемося, обираючи ці види діяль­ності. Перше — вік, друге — рівень володіння ними видами діяльності, третє — специфіка навчального матеріалу. Обсяг і завдання статті не дають змоги розвивати кожну з цих позицій. Дозволю собі лише коментарі до деяких видів діяльності та форм роботи.

Не треба грати, якщо сам не вмієш грати. Більшість так званих дидактичних ігор — позо­лочена обгортка для гіркої пігулки опитування. Вони виконують роль місцевого знеболювального під час контролю знань. Це само собою вже добре в стресовій ситуації відкри­того уроку, але з погляду виховних, розливальних, освітніх завдань по­тенціал таких ігор невеликий. Більш ефективні, але затратні за часом рольові, дійові, імітаційні, організа­ційно-дійові ігри.

Не треба використовувати на відкритому уроці групову фор­му роботи. Загалом, ця форма мас величезний розливальний, виховний та освітній потенціал. Але на від­критому уроці групова робота «ви­микає» глядачів — присутні на уроці педагоги під час внутрішньої роботи груп, коли їм нічого дивитися, почи­нають відволікатися, спілкуватися, заглядати в зошити до учнів, тобто порушується сприйняття уроку як цілісної події освітнього про­цесу. Привернути увагу дітей після групової роботи складно, але можна, а от привернути увагу гостей буває складніше.

Поради тим, хто на цьому уроці хоче використати групову роботу:

1.    Добре опануйте технологію організації групової роботи. До­волі часто замість групової роботи на уроках використовують індивіду­альну в складі груп.

2.    На момент внутрішньої роботи груп сплануйте ще один очевидний шар роботи. Це може бути робота з окремим учнем біля дошки; інструктаж групи, у якої буде технічне або організаційне завдання (наприклад, обговорення правил оцінювання результатів роботи інших груп або правила дії опонентів тощо). Це також може бути діяльність гостей (наприклад, завданням однієї з груп буде вивчен­ня громадської думки з проблеми, для чого вони зможуть звернутися й до гостей уроку).

Не варто плутати форми роботи й види діяльності. Хоча на уроці їх треба чергувати. Дослідження, проектування, прогнозування, інсце­нізації, моделювання, конструюван­ня — це діяльність. Робота з книгою, робота в парах, робота в групах, фронтальна робота — форми. Часто форми змінюються, а діяльність зали­шається тією самою — репродукція.

Використання технічних засо­бів на уроці

Ось ці мої «не треба» стрімко застарівають, оскільки інформа­ційно-комунікаційні технології так само стрімко входять у практику школи. Мені доводилося досить часто бачити на відкритих уроках використання техніки заради «галоч­ки» — мовляв, ІКТ були. Так, на все­російському конкурсі один учитель весь урок про сімейство складноц­вітих демонстрував за допомогою мультимедійного проектора кар­тинку з айстрами, інший —таблицю Менделєєва, третій — карту Росії. Це один із наслідків моди на ІКТ — всі інші засоби навчання відійшли на другий план. Але ж динамічний посібник чи модель, реальний об’єкт або добре виконана таблиця набагато ефективніші за цифрові ресурси.

Я бачила, як учитель вивчав із ді­тьми пристрій світлового мікроско­па, спроектувавши його зображення на екран через мультимедійний проектор. Реальний мікроскоп при цьому стояв перед ним на столі. Правий був Е. Ільєнков, коли дорікав школі, що в ній вивчають не пред­мет, а знання про предмет! Це він ще не застав ІКТ!

Підбиття підсумків уроку — не менш небезпечний момент. Найчастіше вчителі наприкінці уроку ставлять два запитання:

- Чи сподобайся вам урок, діти?

- Отже, що ви сьогодні дізна­лися на уроці?

На перше запитання наші чудові діти хором відповідають: «Так!» Невже вони підведуть учителя, який складає іспит перед суворою комісією? А відповідаючи на друге запитання, вони старанно називають усе, що робили на уроці. Навіщо?

І той, і інший варіант завершення уроку завжди в мене спричиняють роздратування своєю прямоліній­ністю. Краще вже простенький фінал із виставленням оцінок і роз­дачею слонів — це хоча б логічно і для дітей, і для глядачів. А можливі й витончені варіанти з рефлексією у вигляді нагород за номінаціями «Найкращий аналітик», «Найкращий опонент», несподіваний фінал — закінчи речення: «Сьогодні мені не вдалося...», «Я й не підозрював...» Якщо на початку уроку призначити секундоміра, буркуна й оптиміста, то наприкінці по одній хвилині на їхню самореалізацію достатньо, щоб підбити організаційні підсумки уроку. Важливо, щоб ці прийоми не були несподіванкою для дітей і хоча б зрідка їх використовували й на робочих уроках.

Отже, відкритий урок — це лінза, яка фокусує основні ідеї індивіду­альної педагогічної технології. Тому необхідно ще раз подивитися на кон­кретне завдання конкретної теми та провести ревізію своїх уявлень про особисту місію, персональний сенс своєї діяльності, а потім не за­бувати утримувати їх у свідомості як критерій правильності своїх дій.

3 Hour Relaxing Guitar Music: Meditation Music, Instrumental Music, Calm...