Таємниці Берестейської унії

Берестейська (Брестська) церковна унія – угода, у результаті якої частина православних українців визнала основні догмати католицької церкви при збереженні православних обрядів та владу Папи Римського.

Предтечі

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської (українсько -білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом II або галицьким Данилом I, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

У 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

 Але найвідповідніші умови склалися лише в XVI ст. То був кризовий стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією.  Його підтримали Костянтин Острозький (дав грошей на поїздку до Риму), луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до уніатського руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Причини укладення унії

1) Католицька церква прагнула розширити свій вплив.

2) Річ Посполита розцінювала унію як перехідний етап до католицизму

3) Православне духівництво та знать намагалися позбавитися від нерівноправності із католиками, знать хотіла посісти відповідне становище в структурах управління, а міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах.

4) Польща хотіла тісніше прив’язати до себе Україну та Білорусь та нейтралізувати вплив Москви.

Основні умови Берестейської унії

1. Прийняття католицької догматики

2.  Визнання зверхності Папи Римського

3. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря

4. Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою

5. Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр  із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою

6. Збереження за нижчим духовенством права одружуватися (на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства (целібат)

7. Підтвердження східних принципів організації чернечого життя

8. Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій (звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів)

9. Навчання у школах та семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами

10. Підпорядкування братств єпископам.

11. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов’язковою для усіх православних на ії території  з тим, що православ’я опинилося поза законом.

Опозиція

В процесі уніатського руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. 

Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів. По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії.

Простий люд також виступив на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку); поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести згодом до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського. Православні, якими керував князь К. Острозький, засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників.

Але коли у 1596 р. вища православна ієрархія на чолі із Київським митрополитом Михайлом Рогозою прийняла унію, церква була приречена.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

Лише у 1620 р. ієрусалимський патріарх Феофан відновив вищу православну ієрархію в Україні та Білорусі, висвятивши нового київського митрополита та єпископів. 

Живиця Олександра

Писемність Трипільської культури

Вівторок, 07 січня 2014, 00:36 Перегляди: 6160  Автор: Адміністратор Трипілля

Трипільці не тільки вірили у магічну силу керамічних зображень, але відображали у них свої переконання, думки та досвід. Поступово ці малюнки перетворилися на піктографічну писемність (одне зображення — піктограма — передавало ціле повідомлення).

Згодом з’явилось ідеографічне письмо (одна картинка чи фігура позначали ціле слово чи поняття). Саме такою є писемність Стародавнього Єгипту, Шумеру, Мохенджо-Даро, острова Кріт, острова Пасхи, племен майя тощо. Чимало вчених сходиться на думці, що трипільці доволі вдало спробували винайти писемність і отримали надійну, просту та зрозумілу систему ідеографічного письма, яке вже у ІV тис. до н. е. досягло якісно іншого рівня, ставши логографічним.

Трипільське письмо, як і решта письмен, виникло не одномоментно. Вважаємо, що з’явилося воно у VІІІ-VІІ тис. до н. е. та остаточно оформилося у ІV тис. до н. е. — у ранньому періоді культури. Спершу піктографічне, трипільське письмо було універсальним для свого часу, оскільки не вимагало знання грамоти та було зрозумілим усім членам суспільства, знайомим з його традиціями та символікою. Попри те, що піктограми передавали лише найпростіші повідомлення, вони добре виконували свою інформативну функцію. Піктографічні зображення потроху розділялися на окремі знаки, дедалі більше стилізовані, за кожним з яких закріплювалося значення певного слова. Отак піктографія трансформувалася у досконаліше, проте складніше для сприйняття логографічне письмо.

Самобутньою рисою трипільського логографічного письма є його просторовий характер. Візерунок повторювався по горизонталі, тож навіть якщо посудина розбивалась, уламки зберігали інформацію. З огляду на те, що розписну кераміку знали усі трипільські племена, те ж саме можна стверджувати і про письмо.

Першу спробу тлумачення зробив В. В. Євсюков 1988 року. Він застосував принцип семантичної інтерпретації для реконструкції основних міфологічних сюжетів, як це було зроблено при вивченні письма культури Яньшао. Ще одну спробу дешифрування трипільського письма зробили автори книги "Трипільські зорі" - Іван Андрієвський та Євген Паламарчук. Як підкреслює І. В. Мельничук, трипільські племена залишили нам закодовані в орнаментиці та пластиці, досі не розшифровані міфологічні уявлення.

Однак, трипільське письмо не зупинилось на логографічній стадії розвитку.

Про це свідчить унікальна знахідка - прясельце, яке, за свідченням історика О. Знойка ("Міфи Київської землі та події стародавні"), збереглось з часів пізньогоТрипілля (2100–1700 р. до н.е.) у київських землянках. На ньому рядками заглиблень зроблено напис. Беручи до уваги знаки на предметах трипільської і зрубної культур басейну Нижнього Дніпра, порівнюючи їх, бачимо тотожність. Якщо ми раніше прочитали напис на баночній посудині зрубної культури, то є всі підстави здогадуватися, що на прясельці також маємо справу із знаками письма.

На київському прясельці прочитуємо слово "Еlulае". Здогадуємося, що це ім'я власниці прясельця у родовому відмінку. У латині до цього слова найближче Ululа – «сова». Таке ім'я маємо на прясельці часів Київської Русі – «совин пряслень». Але ж на київському прясельці часів трипільської культури написано Еlulае. Можна здогадуватися, що слово Ululа за часів Трипілля вимовлялося як Еlulа, але таке припущення слід довести.

Аналізуючи слово Еlulа, бачимо, що воно може мати дві складові: корінь Еl і суфікс ulа. Суфікси ulus, а, um у латинській мові вживалися для утворення слів із зменшувальним значенням. Таким чином, ім'я власниці київського прясельця могло бути Еlа – Еля. У міфологічній літературі античного часу зустрічається ім'я Еllа (дор.) Гелла, яке нагадує київське жіноче ім'я Еlа, однак робити щодо цього якісь припущення нема підстав.

З інших позицій підійшов до розв’язання проблеми московський шумерознавець Анатолій Кифішин. Ще 1993 року його запросив відвідати пам’ятку археології «Кам’яна Могила» поблизу Мелітополя Юрій Шилов. У своєму дослідженні «Древнее святилище «Каменная Могила». Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ—ІІІ тыс. до н. э.» (Київ, 2001 рік) Анатолій Кифішин стверджує, що йому вдалося розшифрувати піктограми на 40 панно та 16 кам’яних табличках, так званих «скрижалях» VІІ—ІІІ тисячоліть до н. е. Крім того, автор розшифрував календар Кам’яної Могили, початки якого сягають ще ХІІ тисячоліття до н.е. Він робить висновок, що святилище Кам’яна Могила впродовж тисячоліть було найвпливовішим духовно-релігійним центром значної частини Євразії.

А. Кифішин у своєму дослідженні навів розшифрування протошумерських піктограм із багатьох місць Європи та Азії, у тому числі знаменитих печер з кольоровими панно на півдні Франції поблизу селища Арсі-сюр-Кюр, Трансільванії, Подунав’я, Придністров’я і навіть турецької Анатолії. Ці написи досить точно продатовані закордонними археологами.

З розшифрувань Кифішина випливає, що такі протошумерські піктограми, як «зерно», «ячмінь», «мотика», «плуг», «колесо» і навіть «пиво», вперше з’явилися у Кам’яній Могилі, Трансільванії, Подунав’ї та Придністров’ї в V—ІV тисячоліттях до н. е., тобто в період поширення в Центральній та Південно-Східній Європі культури примітивного мотичного землеробства. Правда, в приазовських степах, де міститься Кам’яна Могила, землеробством у ті часи не займалися. Отже, і в часи культури Кукутені-Трипілля між її духовними осередками та святилищем «Кам’яна Могила» мав існувати інтенсивний взаємозбагачувальний зв’язок.

Безліч цікавих знахідок дали розкопки в Майданецькому - місто-гігант часів Трипільської культури. Сенсаційними серед них стали - глиняні кульки різного діаметру.

Шумерознавці вже понад століття вважають, що глиняні кульки різного діаметру використовувалися насамперед у храмових господарствах для обліку зерна, худоби та інших продуктів. При цьому найбільша кулька означає число 360, тобто кількість днів у році (тоді ще не знали, що в році 365 днів), середня — 60 (це число — дорівнює загальній кількості суглобів на пальцях рук та ніг), 10 — кількості пальців на руках чи ногах. Ось, виявляється, з якої сивої давнини прийшло до нас число 60, щоб за кілька тисяч років перетворитись на 60 хвилин та 60 секунд. Щодо «дзвіночків» на глиняній табличці, то вони означають одиницю, крапка — 10, інші ж піктограми — найменування продуктів та міри їх об’єму. До речі, «дзвіночки» знаходять і на багатьох інших трипільських поселеннях. Один із них експонується в Національному музеї історії України в Києві. Приблизно за тисячу років з часу заснування перших міст-держав у Південній Месопотамії шумерські рахівники повністю перенесли облік на глиняні таблички. При цьому одинички-«дзвіночки» поступово трансформувались у гострі кути, а глиняні кульки — в більш тупі (тому вказаний спосіб письма одержав назву «клинопис»).

Та повернімося до так званих «протошумерських піктограм». Поперервах, більшість читачів дослідження Анатолія Кифішина, поставився до його розшифрувань досить скептично. Та цікавість все-таки перемогла. Написи на Кам'яній Могилі подібні до тих, які були знайдені у Месопотамії з тією лише різницею, що українські є набагато давнішими. Отже, писемність в Україні існувала ще задовго до того, як вона виникла у Шумеро-Аккадській державі. Більше того, клинописне письмо у Межиріччі якраз і пішло від піктографічного письма, відкритого у Кам’яній Могилі. А це підтверджує, що трипільці нікуди не зникали, а понесли свою культуру в Пенджаб і Шумер.

Слід зазначити, що багато піктограм Кам’яної Могили мають не одне, а кілька значень. Деякі з них досить дотепні та смішні, в чому не важко переконатися: "Радісно плуг землю оре!" – саме такий напис розшифрував шумеролог Анатолій Кифішин на багатотисячолітній Кам'яній Могилі, святилищі Шу-Нун, що перекладається як "Рука Цариці".

Вченими було також знайдено написи, зроблені буквами, які дуже нагадують грецький алфавіт та теперішню нашу “кирилицю”. Неймовірно, але факт – сучасна “латиниця” та “кирилиця” також, очевидно, зародилися на території Трипілля!

Визнання того факту, що піктограми Кам’яної Могили та культури Кукутені-Трипілля є протошумерськими, кардинальним чином змінить наше розуміння становлення першопочатків людської цивілізації на теренах нинішньої України і Європи взагалі. Це свідчить про зародження писемності в Україні ще за часівТрипілля. Правда, для цього нам доведеться змінити давно усталені стереотипи, а це інколи так складно…

© За матеріалами сайтів "Трипільські Зорі", "ZN.UA", "Український Ванкувер"

ДОДАТОК:

- 206 зразків давніх українських символів у форматі EPS та AI
bohdan.com.ua/2008/08/29/trypillya_ukrainian_vector_ai_eps/
- Трипільські логографічні символи та їх тлумачення (розшифровка Є.Паламарчука та І.Андрієвського)
http://ua-ukraine-ua.blogspot.com/2012/03/blog-post_20.html

«Ни одного стукача из бандеровцев не было». О чем упрямо молчал Солженицын

23:49:00  Події

«Вождь» советских диссидентов заискивал перед властью.

Пишет technosotnya.com

В 2003 году однолагерник и бывший друг Солженицына Семён Бадаш написал ему «Открытое письмо». В нём автор обвиняет Солженицына, что тот был приспособленцем, стукачом и обманщиком. Также Бадаш рассказывает, как на самом деле проходили восстание в лагере в Экибастузе: его организаторами стали бандеровцы, тогда как русские в основном были бывшими солдатами СС и полицаями — и остались в стороне. Солженицын предпочёл об этом не писать.

«Открытое письмо» Семёна Бадаша появилось в американском эмигрантском журнале «Вестник», №15, 2003. Мы приводим его с небольшими сокращениями.

«Есть несколько причин, побудивших меня к написанию этого письма. Первая — та, что мы оба разменяли девятый десяток жизни, оба нездоровы и все ближе подходим к ее концу. Вторая — вытекает из первой: все меньше и меньше остается живых свидетелей нашего совместного в молодости пребывания в Особлаге в Экибастузе. К примеру, из четырех экибастузцев в эмиграции трое уже ушли в мир иной: Дмитрий Панин, Александр Гуревич, Андрей Шимкевич. Остался я один. Ушли из жизни и три четверти экибастузцев на родине. А поскольку в «Архипелаге Гулаг» ваше пребывание в Особом лагере в Экибастузе отражено не совсем точно, то я считаю нужным рассказать то, что известно мне. По ходу пришлось коснуться и некоторых других аспектов освещения вами вашего восьмилетнего пребывания в заключении.

Наконец, я хочу напомнить о вашем отношении к некоторым людям, в своё время оказавшим вам большую помощь.

Наша единственная после освобождения встреча состоялась в Москве, в квартире киносценариста Льва Гросмана. У него, на улице Ульбрихта (близ метро Сокол), часто собирались бывшие друзья-экибастузцы: Семен Немировский, Александр Гуревич, Леонид Талалаев и я. Один раз там я видел и вас. Вы уже были знаменитым писателем. В Экибастузе Лев Гросман был вашим близким другом — в «Иване Денисовиче» вы изобразили его Цезарем Марковичем. А много лет спустя на моё упоминание о ваших посещениях Льва Гросмана в Москве, как и о нашей у него встрече, вы ответили: «Я такого не помню». Этот ответ меня тогда удивил, но я не посмел усомниться в его правдивости. Но в 1986 году, путешествуя по Израилю, я встретился с эмигрировавшей туда вдовой Гросмана. Она мне рассказывала о ваших многократных посещениях, о том, как Гросман однажды даже отвозил вас на своих «Жигулях» в Рязань.

Семён Бадаш

К сожалению, это не единственный случай вашего, мягко говоря, неадекватного отношения к своим бывшим друзьям, в том числе и к людям, которым вы многим обязаны. Вот передо мной лежит книга Ильи Зильберберга «Необходимый разговор с Солженицыным» (Ilyа Zilberberg. 14 Colchster Vale. Fоrest Row. Sussex. Great Britain. 1976). Её автор был дружен с семьей Теушей, у которых тайно хранился ваш архив. После того, как квартира Теушей стала ненадёжной, они, уезжая в отпуск, передали его Илье Иосифовичу Зильбербергу. Но к тому времени гебисты уже поставили на прослушивание телефон Теушей и заранее обо всём знали. 11-го сентября 1965 года они нагрянули с обыском к Зильбербергу, забрали папку с вашими материалами, после чего и Теуша, и Зильберберга много недель таскали на допросы.

Вы же не только не приняли участия в их судьбе, но несколько месяцев не появлялись у Теушей, а Зильберберга даже обвинили в сотрудничестве с ГБ. Вам, конечно, поверили в диссидентских кругах, после чего этот кристально чистый человек много лет жил с клеймом, которое оставалось на нём и после эмиграции из СССР. Все его попытки объясниться с вами или с вашими доверенными людьми ни к чему не привели. В «Телёнке» вы пренебрежительно и оскорбительно назвали В.Теуша «антропософом, передавшим архив своему прозелиту-антропософу, молодому И.Зильбербергу».

Или вот лежит передо мной посланное вам в Кавендиш из Кёльна письмо покойного Льва Копелева, с которым вы дружили в «шарашке» и вывели его под именем Рубина в «В круге первом». Ваша тесная дружба с Копелевым продолжалась много лет и на воле. Именно благодаря Льву Копелеву и его жене Раисе Орловой рукопись «Ивана Денисовича» попала в руки Твардовского, что и определило вашу писательскую судьбу.

Письмо Копелева от 30.11.1986 года не предназначалось для публикации. Его копия хранилась у известного литератора Е.Эткинда, который в 1990 году передал его в редакцию журнала «Синтаксис» с запретом его публикации. И лишь в 1993 году Эткинд снял это табу. М.Копелева и П.Литвинов настояли на его публикации, а потому оно было опубликовано с большим опозданием лишь в 2001 году В этом письме ваш близкий друг, в частности, пишет вам: «Ты и твои единомышленники утверждаете, что исповедуете религию добра, любви, смирения и справедливости. Однако в том, что ты пишешь в последние годы, преобладают ненависть, высокомерие и несправедливость. Ты ненавидишь всех мыслящих не по-твоему, живых и мертвых. Ты постоянно говоришь и пишешь о своей любви к России и честишь всех, кто не по-твоему рассуждает о русской истории. Но неужели ты не чувствуешь, какое глубочайшее презрение к русскому народу и к русской интеллигенции заключено в той черносотенной сказке о жидо-масонском завоевании России силами мадьярских, латышских и др. «инородческих» штыков? Именно эта сказка теперь стала основой твоего «метафизического» национализма, осью твоего «Красного колеса». Увы, гнилая ось».

Обложка автобиографической книги Семёна Бадаша «Колыма ты моя, Колыма…»

В 1979 году, ещё живя в Москве, я впервые получил возможность бегло ознакомиться с трехтомником «Архипелаг ГУЛАГ», который мне дали только на два дня. Прежде всего, я обратил внимание на неверное изложение вами нашей забастовки-голодовки в Экибастузе зимой 1952 года, как и на практически полное отсутствие информации о Норильском восстании в 1953 году, и потому засел за его описание. А затем решил описать весь свой гулаговский путь от Лубянки с апреля 1949 года — через Особлаги в Экибастузе, Норильске и на Колыме, шестимесячное сидение в Лефортовской тюрьме, пока длился пересмотр моего дела — и до освобождения в октябре 1955 года по реабилитации. Рукопись моих воспоминаний под первоначальным названием «Между жизнью и смертью» была переправлена на Запад, где и дождалась моей эмиграции в начале 1982 года. В моей книге я упоминал о том, как в Экибастузе с папкой нормативных справочников ходил в колонне зэков нормировщик Саша Солженицын. При описании вами забастовки-голодовки в Экибастузе зимой 1952 года верно рассказано лишь об уничтожении стукачей, названном вами «рубиловкой».

Вы, Александр Исаевич, только догадывались о существовании нелегального многонационального лагерного Совета зэков. Вы писали: «Очевидно, появился и объединенный консультативный орган — так сказать Совет национальностей». А Совет был, и действительно многонациональный. От евреев в него был приглашен я, а инициаторами и руководителями были авторитетные у бандеровцев братья Ткачуки. Вы, Александр Исаевич, выражали удивление, как точно узнавались стукачи. А ларчик открывался просто. Когда «куму», то бишь оперу, потребовался дневальный, чтобы мыть в его кабинете полы, топить печь и т.п., нашим Советом был подослан молодой паренек из бандеровцев, который и сообщал, кто ходит к «куму» стучать. Но стукачей убивали не сразу. Сначала каждый стукач вызывался на Совет, и если раскаивался, то за ним устанавливалось наблюдение. И если оказывалось, что он продолжает ходить к «куму», то тогда Совет принимал решение о его ликвидации. (Решение считалась принятым только при единогласном утверждении всеми членами Совета). Ненависть к стукачам была такой сильной, что в исполнителях приговоров недостатка не было — особенно среди западноукраинского молодняка.

В «АГ» вы, Александр Исаевич, ничего не сказали о национальной принадлежности этих стукачей. В большинстве они были русскими или прибалтами. Ни одного стукача из бандеровцев не было.

Подозреваемых в этих убийствах сажали во внутрилагерную тюрьму (БУР) — в одну общую камеру, а в другой камере содержали стукачей, сбежавших из зоны из боязни расправы. 21 января 1952 года начальник режима Мачаховский открыл в БУРе эти две камеры, и стукачи начали избивать предполагаемых убийц, требуя назвать вдохновителей и организаторов убийств. Возвращавшиеся с работы колонны зэков, услышав крики о помощи, чтобы помочь избиваемым, по команде руководителей-бандеровцев начали осаду БУРа. Стали ломать забор, окружавший БУР. В этом участвовали в основном бандеровцы, и к ним присоединилось небольшое число зэков других национальностей. В «АГ» это опущено, ибо вы постоянно принижаете роль бандеровцев (вы также неверно именуете их «бендеровцами»), хотя их в лагере было около 70%, и именно они, а не русские, как вам бы хотелось, были основной силой*. Вы осаду БУРа и открытие перекрестного огня по зоне с четырех угловых вышек перенесли на 22-е января, чтобы совместить эту дату с Кровавым Воскресеньем. Но все зэки Экибастуза помнят дату 21-го января, ибо это был день смерти Ленина. Кстати, не вы ли писали, что при открытии по зоне огня сидели в столовой и доедали свой ужин, а когда стрельба прекратилась, побежали прятаться в барак?

(*Русских по пункту 10 было мало, большинство были по пункту 1б — власовцы или советские военопленные, пошедшие на службу в СС с соответствующей татуировкой группы крови под мышкой. В Экибастузе были два отдельных барака, в которых содержались каторжане с отличительными от нас всех буквами «КТР» на одежде — осужденные по Указу Верховного Совета от 1943 года за пособничество немецким оккупантам. В их числе были бывшие бургомистры, полицаи, работники передвижных немецких душегубок, расстрельщики евреев или вешатели пойманных партизан. Почти все они были русскими, и так как от остальных зэков их отделили, то и бригадиры назначались из их же среды. Вы это знаете не хуже меня, но об этом молчите. Вот мне и приходится напоминать).

Как реально проходил ваш «детский срок» заключения — в 8 лет. (Вы сами сроки в 5 и в 8 лет, когда у большинства были по 25, у меньшей части — по 10 лет, называли «детскими»). После кратковременного пребывания в промежуточном лагере под Новым Иерусалимом, вы попали на строительство дома у Калужской заставы в Москве, и сразу стали зав.производством, а затем нормировщиком. Вы описываете подробно своё привилегированное положение: жили в большой комнате на 5 зэков, с нормальными кроватями, с нестрогим режимом.

На этом фото и ниже — бандеровцы в ГУЛАГе — конец 1940-х — начало 1950-х

Вас для вербовки в стукачи вызвал «кум», то бишь опер МГБ. Об этом вы подробно пишете. Вот лишь одна цитата: «Страшно-то как: зима, вьюги, да ехать в Заполярье. А тут я устроен, спать сухо, тепло и бельё даже. В Москве ко мне жена приходит на свидания, носит передачи. Куда ехать! Зачем ехать, если можно остаться?» И вы даете подписку о сотрудничестве с МГБ под кличкой «Ветров». Не является ли это еще одним вашим противоречием: то вы гордитесь своей фронтовой храбростью (бесстрашно ходили или ездили по минным полям), то поддаетесь на вербовку МГБ, что сами характеризуете как непростительную слабость. Кроме того, вы сами о себе писали: «Или вот сам я полсрока проработал на шарашке, на одном из этих Райских островов. Мы были отторгнуты от остального Архипелага, мы не видели его рабского существования, но разве не такие придурки?» А когда вас всё-таки шуганули в Экибастуз, вы и там пристроились сперва нормировщиком, о чём вы умалчиваете, а затем — бригадиром, о чём упоминаете вскользь. Из 8 лет заключения, 7 лет вы ни разу не брали в руки ни пилы, ни лопаты, ни молотка, ни кайла.

Я хорошо помню, как в одной из бригад, на морозе со степным ветром таскал шпалы и рельсы для железнодорожного пути в первый угольный карьер — такое не забывается! А вы всё рабочее время грелись в тёплом помещении конторки. Наконец, когда после нашей 5-дневной, с 22 по 27 января, забастовки-голодовки (голодовка была снята по распоряжению лагерного Совета, в виду опасного ухудшения состояния многих участников) объявили о планируемом расформировании лагеря, вы, чтобы снова избежать этапа, легли в лагерную больницу, якобы, со «злокачественной опухолью». То была настоящая «темниловка». Причём, вы пишите, что вас должен был оперировать врач Янченко, тогда как единственным хирургом в Экибастузе был врач из Минска Макс Григорьевич Петцольд.

То, что вы «темнили» в лагере, стремясь избежать этапа, можно понять. Но вы и в «АГ» продолжали «темнить» относительно вашего ракового заболевания, о котором набрались поверхностных знаний на уровне популярных брошюрок. Так, вы писали: «Мне пришлось носить в себе опухоль с крупный мужской кулак. Эта опухоль выпятила и искривила мой живот, мешала мне есть и спать, я всегда знал о ней. Но тем была ужасна, что давила и смещала смежные органы, страшнее всего было, что она испускала яды и отравляла тело».

А потом, в «Телёнке», о 1953 годе: «Тут началась ссылка, и тот час же в начале ссылки — рак». Но «темниловка» с «раком» на этом не закончилась. Желая вырваться из Тьмутаракани, т.е. из поселка Кок-Терек, вы начали «косить и темнить» на «раковые метастазы». Вы писали: «Второй год растут во мне метастазы после лагерной незаконченной операции». Но если была операция в лагере, то кто её делал, и что значат слова «осталась незаконченной»? Под конец, уже в «Телёнке», вы описываете, как перед высылкой из страны, после суток пребывания в Лефортовской тюрьме, осматривавший вас тюремный врач «проводит руками по животу и идет по краям петрификата». Значит «раковая опухоль» петрифицировалась, а куда же делись «метастазы»? Думаю, что ни один грамотный читатель, не говорю уже о людях с медицинским образованием, не поверит в возможность самоизлечения от рака, да ещё и с метастазами.

В Экибастузе этой «темниловкой» вам удалось спастись от этапа, а из ссылки — вырваться в областную онкобольницу, давшую вам материал для романа «Раковый корпус». Но что побуждало вас продолжать эту «темниловку» потом, в ваших книгах, когда вы уже стали всемирно известным писателем с репутацией бескомпромиссного правдолюбца? Неужели мировая общественность заслуживает от вас, бывшего советского зэка, такого же отношения, как лагерные кумы и оперы, с которыми приходилось «темнить» для того, чтобы выжить.

В «Телёнке» вы писали: «Писать надо только для того, чтоб об этом обо всем не забылось, когда-нибудь известно стало потомкам». Следуя этому совету, я и написал это Открытое письмо».